Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

— Миланка, — сказав він, і це слово зависло у повітрі, обтяжене невідомістю.

Валигор нарешті повернувся до нього, уважно вивчаючи обличчя сина. В його очах промайнуло щось невизначене — сум, жаль чи, можливо, навіть страх? Але граф миттєво відкинув будь-яку емоцію, повертаючи собі звичну холодну маску.

— Говори, — коротко відповів він, схрещуючи руки на грудях.

Зорепад зробив крок вперед.

— Я знаю, що ти щось приховуєш, — сказав він твердо. — Я бачив твій погляд, коли почув про викрадення Миланки. Це був не просто гнів. Це був страх.

Граф не відповів, лише мовчки дивився на нього. Зорепад не дозволив цій тиші збити себе.

— Дар теж щось приховує, — продовжив він. — Його поведінка останнім часом змінилася. Він уникає мене, ніби боїться, що я запитаю про щось, чого мені знати не слід. — Юнак стиснув кулаки. — Але я хочу знати. Хочу знати правду. Що насправді відбувається?

Валигор видихнув, підійшов до столу та сперся на нього руками. Його плечі були напружені, а пальці стислися в кулаки. Було видно, що він вагається, чи варто розкривати таємницю.

— Ти не готовий почути цю правду, — нарешті промовив він.

— Це не тобі вирішувати, — різко відповів Зорепад.

Між ними запанувала довга, напружена пауза. Нарешті Валигор знову заговорив, його голос був низьким, напруженим.

— Миланка — не та, за кого ти її вважаєш, — сказав він.

Зорепад злегка нахилив голову, не розуміючи, що саме мав на увазі батько.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він повільно.

Валигор заплющив очі на мить, ніби збираючись із духом, а потім відкрив їх, і в його погляді вже не було звичної непохитності.

— Вона твоя сестра, Зорепаде.

Світ перед юнаком ніби розколовся навпіл. Слова батька лунали в голові, віддаючись болісним відлунням, але він не міг їх прийняти. Сестра? Це жарт? Примара помилки? Хибна вигадка, щоб змусити його відступити? Але Валигор ніколи не грався словами, коли йшлося про важливе.

— Це неможливо, — прошепотів Зорепад, відступаючи назад, ніби відстань могла зробити сказане менш реальним. Його голос зірвався. — Це… брехня.

— Це правда, — твердо відповів граф. Його голос був рівним, але в погляді читалася важкість визнання. — Я не хотів, щоб ти дізнався ось так. Але вибору вже немає.

Зорепад похитав головою, серце в грудях стислося від болю, що був гострішим за лезо меча. Все, що він знав, усе, у що він вірив, усе, що було дорогим і зрозумілим, тріскалося, мов тонка крига під ногами.

— Як… як це можливо? — запитав він, і його голос був сповнений зради, гніву й розпачу водночас. — Чому ти ніколи не сказав мені? Чому ти дозволив мені… — він урвався, бо не зміг вимовити те, що, здається, спопеляло його зсередини.

Валигор важко видихнув. Його плечі, завжди горді та непохитні, цього разу здавалися опущеними під невидимим тягарем.

— Бо я боявся цього дня, — тихо промовив він, і в його голосі вперше відчувалося щось більше, ніж звична твердість.

На мить у кімнаті запала тиша. Лише потріскування вогню в каміні й завивання вітру за вікном нагадували, що світ усе ще існує.

Як йому розповісти правду? Як пояснити, що все, що він сам вважав негідним, що засуджував у слабких правителях, стало його власним гріхом?

Як сказати синові, що Миланка — дитя не кохання, не долі, а його власної слабкості? Що її мати ніколи не була його обраницею, а лише жертвою старого, вже забутого права, яким він колись вирішив скористатися?..

Валигор стиснув пальці, ніби намагаючись втримати останні уламки самоконтролю.

— Я… я вчинив помилку, яку вже ніколи не зможу виправити, — нарешті вимовив він, але в цих словах було більше ніж просто каяття. Це був вирок. Йому самому.

Зорепад раптом зрозумів усе. Чому батько ніколи не дивився на Миланку так, як на звичайну покоївку. Чому Дар завжди здавався йому занадто захисним щодо неї. Чому Миланка була такою… особливою.

Вона була частиною їхнього роду. Його роду.

В його жилах текла та сама кров.

Юнак відчув, як щось важке та холодне здавлює його груди, стискає ребра залізним обручем. Спека гніву й крижані пальці шоку зіштовхнулися десь глибоко в ньому, змушуючи все нутро розриватися на частини. Йому хотілося кричати, але голос застряг у горлі. Йому хотілося розтрощити все навколо, але тіло відмовилося підкорятися.

Валигор дивився на нього. В його очах не було ні жалю, ні виправдань — лише визнання неминучості.

— Миланку викрали не просто так, — сказав він повільно, його голос віддавався глухим відлунням у голові Зорепада. — І тепер, коли ти знаєш правду, ми повинні діяти. Разом.

Зорепад повільно підняв голову.

Його очі більше не виражали сумнівів. Не було страху. Не було болю.

Лише одна єдина мета.

Знайти Миланку.

І дізнатися, хто наважився забрати його… сестру.

А потім — змусити їх заплатити.