Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 14

Зорепад

Зорепад крокував широкими кам’яними коридорами маєтку, кожен його рух був точним, майже автоматичним, ніби тіло виконувало добре відому рутину, а думки вирували далеко від реальності. Стеля коридору здавалася нескінченною, прикрашена вигадливими фресками, що зображували тріумфи роду Земко. Зорепад майже не звертав на них уваги.

Його тіло вже не було таким слабким, як кілька днів тому. Техніка відновлення працювала, але повного зцілення ще не наставало. Незважаючи на це, юнак відчував себе досить сильним, щоб ходити, думати і будувати плани. І все ж кидатися на пошуки Миланки було зарано — це він розумів, хоч і не хотів приймати.

Важкий плащ торкався підлоги, тихо шелестячи на кожному кроці. Холодні стіни, прикрашені старовинними гобеленами, здавалися йому чужими. Дім, який мав бути його фортецею, зараз викликав лише тривогу.

"Зрада лицарів Камінчука..." — думав він, нахмурюючи брови.

Те, як люди барона діяли, здавалося суперечливим. Викрадення Миланки, дівчини, яка на перший погляд не мала стратегічного значення, не вкладалося в логіку. Навіщо Камінчуку такий крок? Знищення його репутації? Провокація Валигора? Але тоді як пояснити вбивство племінника барона? Це не мало сенсу, якщо взяти за аксіому, що всі події були частиною його плану.

Зорепад зупинився на мить біля вікна, за яким виднілося похмуре зимове небо. Холодний подих вітру проник крізь невеликі шпарини, торкаючись його обличчя.

"Миланка..."

Її образ з’явився у його свідомості так само яскраво, як і в ту ніч, коли вони говорили востаннє. Чому її викрали? Що вона могла означати для тих, хто це зробив?

Він раптом пригадав вираз обличчя батька, коли той почув ім’я Миланки. Валигор, завжди непохитний і контрольований, видавав себе коротким, але очевидним проявом емоцій. Це була не просто злість чи розчарування. Це був страх.

"Батько щось приховує."

Юнак стиснув кулаки, нігті вп’ялися у шкіру, залишаючи ледь помітні сліди, але біль був нічим у порівнянні з тим, що вирувало всередині. Невидима стіна підозр поступово піднімалася між ним і людиною, якій він завжди довіряв — його батьком. Кожна дрібниця, кожен спогад тепер здавалася сумнівним, а відлуння батькових слів тепер звучало не як настанови, а як приховані таємниці.

А ще був Дар, батько Миланки. Його образ виникав у думках Зорепада щоразу, коли він намагався скласти докупи розрізнені шматки цієї заплутаної історії. Дворецький завжди був взірцем стриманості, відданості та точності, але останнім часом його поведінка насторожувала. Зорепад пригадав нервові рухи Дара, тремтіння в голосі, яке він намагався приховати, і цей неприродний поспіх залишити кімнату, ніби чоловік боявся, що кожна мить у присутності юнака може видати його.

"Що він знає? Що він приховує?" — ця думка постійно пробивалася в голову, розкручуючи все нові й нові сценарії. Чи міг Дар, той, хто роками служив їхній родині, зрадити? Чи міг він знати більше про викрадення Миланки, ніж зізнавався? І якщо так, то чому мовчав? Чи це лише розпач батька, що втратив дочку, яка зникла під його ж дахом?

Зорепад зупинився, упершись поглядом у холодну, прикрашену різьбленням стіну коридору. Його серце калатало, а розум не давав спокою. Внутрішній конфлікт змушував шукати відповіді там, де, можливо, їх ніколи не було. Він знову стиснув кулаки, цього разу сильніше, наче сподівався так подолати сумніви, що розривали його зсередини.

Зорепад зробив ще кілька кроків, зупинився біля важких дверей, що вели до кабінету Валигора. Двері були різьбленими, із символами роду Земко, які в дитинстві він вивчав годинами. Тепер ці символи здавалися йому чужими, мов частина чогось далекого і недосяжного.

"Чому я маю сумніватися в рідному батькові?" — думав він, але підозри не покидали його.

Юнак підняв руку й обережно постукав. Кілька секунд стояла тиша, перш ніж з-за дверей пролунав глибокий голос графа:

— Заходь, Зорепаде.

Юнак глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе. Він не мав права показати слабкість, не зараз. Прочинивши двері, він увійшов до кабінету, готовий зустрітися з усіма відповідями — чи новими питаннями, які могли чекати на нього за цими стінами.

Валигор стояв біля вікна, схрестивши руки за спиною, його силует здавався висіченим із темного каменю. Похмуре світло вечора лягало на його плечі, відкидаючи довгу тінь по кімнаті. За вікном завивав вітер, приносячи із собою запах сирості й далекої бурі.

Зорепад зупинився біля дверей, дозволяючи собі мить спостерігати за батьком. Він завжди був такою фігурою – незламною, відстороненою, ніби його не торкалися ні тривоги, ні страхи. Але сьогодні в його постаті було щось інакше. Напруження, ледь помітна задума, мовчазна боротьба із самим собою.

Юнак повільно вдихнув і заговорив:

— Ви кликали мене, батьку?

Граф не відповів одразу. Його пальці ледь помітно стислися за спиною, а потім знову розслабилися. Він мовчав так довго, що Зорепад майже подумав, ніби батько передумав говорити.

— Деякі речі, — нарешті промовив Валигор, усе ще не повертаючись до нього, — неминучі.

Зорепад напружився, намагаючись зрозуміти прихований зміст цих слів.

— Ми можемо відкладати їх, ігнорувати чи ховати, — продовжив граф, — але зрештою вони завжди наздоганяють нас у найбільш непідходящий момент.

Він нарешті повернувся, його очі спокійно й пронизливо зустріли погляд сина.

— Ти хотів поговорити про те, що тебе непокоїть.

Зорепад мимоволі стиснув кулаки. Так, він прийшов саме за цим. Він більше не міг обходити мовчанням свої запитання, а ще менше – приймати напівправду.

Він кивнув:

— Я хочу знати правду.

Валигор деякий час дивився на нього, ніби оцінюючи, чи готовий він насправді почути відповідь.

— І ти вже знаєш, з чого почати? — тихо поцікавився він.

Зорепад раптом усвідомив, що вже знає, яке ім'я слід вимовити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍