Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 16

Зорепад

Зорепад ішов довгими, похмурими коридорами маєтку, ледве усвідомлюючи, куди прямує. Кожен його крок відлунював у глухій тиші, ніби стіни й підлога теж відчували важкість його думок. Глибоко всередині вирував хаос. Його кохана. Його сестра.

Серце калатало, але не від напруги, а від чогось більшого — від відрази, розгубленості, болю, яких він не міг виразити словами. Світозар, ким він був у минулому житті, завжди стояв на засадах справедливості. Він власноруч заклав принцип, що зв’язки між родичами — це спадщина Первородних, їхня звичка схрещувати своїх рабів, позбавляючи їх людської гідності. Це було неприпустимо. Це було огидно. А тепер цей жахливий жарт долі звалився на нього самого.

Хлопець намагався відкинути цю думку, спробував знайти раціональне пояснення — можливо, батько збрехав? Можливо, це хитрий маневр, щоб змусити його покинути пошуки? Але Валигор ніколи не грався словами. Він міг бути жорстоким, але не марнував часу на брехню. Це була правда. І вона глибоко різала його зсередини.

Зорепад повільно видихнув, намагаючись приборкати вир почуттів. Йому потрібно було діяти. Він не міг дозволити собі зануритися в безодню сумнівів. І не міг дозволити собі слабкість.

Його ноги самі привели його до тренувального майданчика. Краще розбити пару облич, ніж дозволити цій бурі всередині розірвати його. Він вдихнув на повні груди, вдивляючись у бійців, що вправлялися в парних спарингах. Тупі удари лунали у повітрі, клинки стикалися, метал скреготав, важке дихання супроводжувало кожен випад. Тут не було місця роздумам, лише інстинкти, лише рух.

— Пан баронет? — голос інструктора змусив кількох бійців обернутися. Чоловік із засмаглим обличчям, міцними руками і дерев’яним мечем у руках уважно подивився на юнака. В його очах промайнуло щось середнє між здивуванням і скепсисом. — Не очікував побачити вас тут після всього, що сталося. Ви хочете потренуватися?

Від Зорепада не вислизнув легкий сумнів у його голосі. Він не був найкращим бійцем навіть серед звичайної гвардії його батька, і це знали всі. Його техніка була непоганою, але сили й досвіду бракувало, тож мало хто сприймав його як загрозу в бою. Інструктори зазвичай ставилися до нього з повагою, але без захоплення.

Але сьогодні юнак не шукав схвалення. Йому потрібно було виплеснути з себе все, що вирувало всередині. Його розум ще не міг повністю переварити щойно почуте, і кожна клітина його тіла кричала про необхідність дії.

— Вибери мені найкращого, — сказав він рівним голосом.

Інструктор ледь помітно звів брови. Очевидно, він очікував, що юнак попросить когось із новачків або хоча б бійця середнього рівня, але такої вимоги від баронета він не чув раніше.

— Найкращого? — перепитав він, а потім з легким зітханням повернув голову до групи воїнів. — Родере, сюди.

З натовпу виступив велетень із важким, немов скеля, тілом, широкими плечима і шрамами, що вкривали його передпліччя. Він був одним із найсильніших бійців у маєтку Земко, і більшість учнів уникала поєдинків із ним, якщо мала можливість. Родер звів брови, побачивши Зорепада перед собою, а потім посміхнувся — широка, самовпевнена усмішка, яка зазвичай супроводжувала тих, хто знає наперед, як закінчиться бій.

— Ви впевнені, пане? — його голос був насмішкуватим, але не злим. Він щиро дивувався, навіщо юнак, який ще не повністю відновився після поранень, хоче битися з ним. — Ви ж знаєте, що я вас не пошкодую.

Зорепад не відвів погляду, його очі холодно вп’ялися в Родера.

— Не змушуй мене повторюватися, — його голос був низьким, твердим, позбавленим навіть натяку на сумнів.

Він зірвав з пояса шаблю, і, не чекаючи відповіді, встав у бойову стійку. Разом із цим, немов невидима хвиля, розлилася його аура — потужна, напружена, вона лунала у повітрі, викликаючи відчуття, ніби простір навколо згущується - це була аура лицаря другого ступеня.

Родер здивовано хмикнув, але його усмішка стала лише ширшою. Він міг поважати порив Зорепада, але від цього результат двобою не змінювався. Велетень розпрямив плечі, і раптом його власна аура розгорнулася, мов розбурхане полум'я. Потужніша, глибша, насичена силою, вона витіснила тиск юнака, демонструючи беззаперечну перевагу. Лицар третього ступеня — рівень, який був для Зорепада поки що недосяжним.

— Гаразд, пане, — промовив він, повільно піднімаючи свій важкий двосічний меч. Його рухи були впевненими, неквапливими — рухами воїна, який добре знає свою перевагу. — Давайте подивимося, що з цього вийде.

На тренувальному майданчику запала напружена тиша. Інші воїни, що раніше займалися своїми вправами, зупинилися, обернувшись до арени. Повітря між двома бійцями гуділо від скупчення сили. Дві аури зіткнулися, ще до початку бою вступивши у безмовне протистояння.

Це був не просто спаринг. Це був виклик. Двобій, який мав показати, хто такий Зорепад Земко. Чи справді він просто син графа, що живе у тіні чужої слави? Чи, можливо, він має в собі щось більше?

Родер розсміявся, легко розминаючи плечі, ніби ця ситуація його веселила.

— Ну що ж, пане. Почнемо? — його голос був розслабленим, але в очах спалахнув азарт.

Зорепад не відповів. Він просто зробив крок уперед. І бій почався.

Не було більше запитань, не було сумнівів, не було слів. Лише бій. У цей момент світ звузився до гострих лез, до брязкоту металу, до напруги м'язів і холодного, безжального ритму ударів. Зорепад кинувся вперед, його рухи були швидкими, відточеними, мовби інстинкт керував його тілом, не даючи місця для вагань.

Кожен його удар був не просто силою він був сповнений ярості, що вирувала всередині, люті, якій потрібен був вихід. Метал знову і знову зустрічав метал, аура двох бійців вирувала в повітрі, створюючи майже відчутний тиск на глядачів.

Родер, старший, досвідченіший, на ступінь сильніший, спочатку посміхався. Його впевненість була природною він не мав причин боятися юного баронета, який ніколи не славився видатною майстерністю в бою. Але дуже скоро ця самовпевненість почала тьмяніти. Його усмішка зблякла, а потім зовсім зникла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍