Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

17.1

Магія миті руйнується з відчуттям удару цеглиною по голові. 

— Це так ти дивишся документалку? — лунає голос, від якого в мене мало не зупиняється серце. — Ну і як, цікаво? 

Коваль. Тренер. Батько Аліси. Людина, від одного погляду якої може обвалитися курс канадського долара.

Моє обличчя відразу здає всі думки: щелепа в’яла від шоку, очі збільшуються вдвічі, а м’язи починають вібрувати від надмірної напруги. Єдине, що стримує мене від втечі — це Аліса, яка тримається за мою руку. Але й вона з переляку навіть не дихає. Може, вирішила прикинутися мертвою, щоб уникнути небезпеки?

Я повертаю голову настільки повільно, що моя шия видає характерний хрускіт. І ось він стоїть перед нами. Величний Коваль, у теплому пальто, як завжди прямий і грізний, поряд із ним — усміхнена мама Хантера. Ця жінка — повна протилежність своєму супутнику. Маленька, мила, радісна… і що вона знайшла у тренері? Я б на її місці тримався б від нього якомога далі. Жінки… хто їх зрозуміє?

Коваль переводить суворий погляд з мене на доньку, його вуста стискаються у тонку лінію.

 — Маккею, — від того, як звучить моє прізвище, в голові проносяться флешбеки всіх випадків, коли він мене сварив і нагороджував штрафними вправами. 

— Добрий вечір, тренере, — пробую сказати я, проте мій голос раптом ламається, як у пубертатний період. Те, що виривається з моїх вуст, ще жалюгідніше, аніж вираз мого обличчя. 

Аліса намагається врятувати ситуацію:

— Тату, ти ж сказав, що будеш у ресторані…

— І ми були. А тепер вирішили прогулятися й натрапили на вас, — каже Коваль. 

Ну звісно. Я ж не один такий геніальний вирішив козирнути перед дівчиною, показавши як круто тримаюся на ковзанах. Коваль теж привів Маргарет на місце своєї сили. Які ми, чорт забирай, оригінальні!

Мій мозок лихоманить. Що робити?! Може, жарт? Чи краще зачекати, поки він сам щось скаже? 

— Приємна зустріч, чи не так? — видаю, ніби це допоможе.

Та коли брова тренера вигинається, я розумію: помилочка вийшла. Ніякі слова мене вже не врятують.

Коваль свердлить мене поглядом, мов хижак свою здобич. Я жую повітря, як якесь безхребетне створіння, безуспішно намагаючись зберегти гідність в очах Аліси.

— Ну що ж, Маккею, — починає він повільно. Кожне його слово тоне в густому, льодяному тоні. — Ти підписався на великі проблеми. 

— Тату! — Аліса стає між нами, як миротворець між ворогуючими таборами. Вона розводить руками й затуляє спиною до мене, наче щитом захищаючи мене від батьківського гніву. — Це зовсім не те, про що ти думаєш.

— А про що я, по-твоєму, думаю? — цікавиться він, при цьому відступаючи на крок назад, адже Маргарет у свою чергу тихенько шепоче йому на вухо щось на кшталт «збав оберти, маразматику».

— Напевно, що Олівер порушив твою заборону, — припускає Аліса. —  Але це не так. Я сама захотіла зустрітися з ним. 

Он як? Тоді, якого милого, вона змусила мене йти на жертви та викрадати голову Кісо?

— А ти, Маккею, не особливо й пручався, — раптом додає він, звертаючись до мене. — Якщо в тебе є інстинкт самозбереження, то приходь на наступне тренування у подвійному захисті. Надаю, настав час спробувати експериментальний метод…

— Який? — хриплю я.

— Забиття воротаря тренерською ключкою.

Сказано це з таким цинічним умиротворенням, що, здається, навіть сніжинки сповільнили своє падіння, прислухаючись до цього вироку. Я гучно ковтаю слину й лише киваю йому на знак згоди. 

Маргарет ледь стримується, щоб не вибухнути сміхом.

— О, Господи. Олеже, досить, — каже вона й з силою стискає його долоню. — Ми ж з тобою не за цим прийшли на каток. Ти ж не хочеш зіпсувати такий прекрасний вечір?

Коваль зітхає. Напевно, зараз розривається між двох вогнів.  

— Гаразд… — бурчить він, здаючись під натиском Маргарет. — Але якщо ти, Маккею, за годину не повернеш її додому, то у тебе… просто не буде майбутнього. І не тільки у хокеї.

— Так, сер! — погоджуюся я тоном, якому позаздрили б учні військових училищ.

— Іди з очей моїх… Покатай її, раз уже тут, — додає Коваль, махнувши рукою й видаючи зітхання рівня “я наймудріший чоловік у цьому всесвіті, який врятував усіх нас від неминучого апокаліпсиса". — І дивись, щоб не впала!

Аліса нарешті випростується й з полегшенням хапає повітря. Я швидко беру її за руку, тягнучи якомога далі від тренера. Краєм вуха ще встигаю почути слова Маргарет:

— Теж мені трагедія. Хлопець милий та симпатичний.

Коваль буркає у відповідь:

 — Симпатичний чи ні — значення немає. Мене не дурять красиві обличчя, Маргарет. Я знаю, що він хоче зробити з моєю донькою.

— Думай не про це, а про те що ти хочеш зробити зі мною, — її сміх долітає до нас.

Ой, бляха, тепер і я про це думатиму. Хоч би не знудило. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍