Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

— Ні. Мені треба побути самому, — бурмочу я і зачиняю за собою двері.

Будинок похмурий і порожній. Сьогодні у нього ще холодніше, ніж зазвичай. Кидаю сумку біля дверей, розстібаю куртку і, не роздягаючись повністю, підіймаюся сходами. Мені байдуже, чи є в холодильнику їжа, чи ввімкнене світло. Єдине, чого я хочу, — просто завалитися на ліжко.

Але коли відчиняю двері у свою кімнату, я завмираю.

На краю ліжка сидить Аліса.

Я кліпаю, думаючи, що це знову витівки втомленої уяви. Але вона справжня. Жива. Її очі світяться у напівтемряві, волосся трохи розпатлане, а на її обличчі — знайома, трохи невпевнена усмішка.

— Не тільки ти вмієш робити сюрпризи, — промовляє вона.

Я не знаю, що сказати. Моя свідомість ще не встигає наздогнати реальність.

— Як… ти?.. — голос зривається.

— Вилетіла іншим рейсом, — Аліса підводиться і робить крок до мене. — На ваш не було місць.

Я намагаюся щось відповісти, але не можу. Горло стискається від емоцій, від полегшення, що накриває мене з головою. Вона тут. Вона справді тут. Емн… наскільки по-ідіотськи я зараз виглядатиму, якщо заплачу?

Навіть не помічаю, як вона опиняється у моїх обіймах. Її тепло, її запах, її дихання — все це змішується в єдине відчуття спокою та цілковитого щастя. Я хапаю її, притискаючи до себе. 

— Я до останнього думала залишитися вдома, — шепоче вона мені у шию. — А потім зрозуміла, що дім — це насамперед люди, які тобі дорогі. І немає нічого поганого в тому, що тепер у мене два дома.

— Я люблю тебе — шепочу, ховаючи обличчя у її волоссі. 

Аліса сміється крізь сльози.

— Ти мене не слухав? Я готувала цю промову всю дорогу.

Я відсторонююся рівно настільки, щоб поглянути їй у вічі. Вони блищать, в них віддзеркалюється перше сонячне світло.

— Я люблю тебе, — повторюю. — Ні… зараз… я вивчив, як це буде українською! Я ТЕБЕ КОХАЮ.

І тоді вона цілує мене першою.

Спочатку її губи ледь торкаються моїх, тендітно, невпевнено, ніби вона все ще зважується на цей крок. Але варто мені відповісти, варто зрушити з місця, як поцілунок змінюється. Він глибшає, міцнішає. У ньому тремтіння, полегшення, невисловлені слова, обіцянки й навіть трохи злості — на мене, на себе, на усі ці порожні дні, які ми провели порізно.

Я тягну її ближче, впиваючись пальцями у тканину її светра. Відчуваю, як її руки тягнуться до моєї шиї, як вона ледве помітно затамовує подих, коли мої пальці проникають під комір, ковзають по її теплій шкірі. 

Її смак — трохи цитрусовий, трохи солодкий. А запах… Вона пахне — затишком. Тим самим теплом, яке я шукав усе своє життя. Вона — мій дім, моя сім’я, мій стимул ставати кращою версією себе. 

Не поспішайте прощатися з Маккеєм. Скоро ви знову зустрінете його, щоправда, у ролі другорядного персонажа. Його сестра вже їде у Фростгейт, ще й не сама…

Обіймаю вас, мої любі дівчата!!! Ви найкращі читачки у світі. 

Кінець