Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

29.1

Хантер швидко знаходить привід зникнути — вдає, наче захоплений архітектурою (старими дев’ятиповерхівками) та вирушає роздивлятися мій мікрорайон. Ми з Олівером залишаємося удвох. Нас огортає тиша. Здається, усе місто вирішило знизити гучність, аби не заважати нам. Присягаюсь, я чую, як стукає серце Олівера.

— Ти голодний? Може, піднімешся у квартиру?

— Ні, — посміхається. — Ми щойно спустошили річний запас Снікерсів.

— Ти ж не їси солодкого.

— Виявляється, що їм. Особливо, коли сильно нервую, — кидає на мене погляд, немов питає дозволу, а потім бере за руку. — Прогуляємось?

— Так, звісно…

Ми йдемо. Уявлення не маю куди… Просто прямо. Головне, що разом. Я хочу так багато сказати і ще більше запитати. Як він наважився прилетіти? Як йому вдалося знайти мене? А що зі здоров'ям? Більше не приймає знеболювальне? Чи буде він грати далі?

Але врешті лише видихаю:

— Ти шалений.

— Так, — легко погоджується він. — Але, мабуть, я вперше шалений у позитивному розумінні цього слова.

Я мимоволі усміхаюся.

— І яка мета твого візиту?

— Повернути тебе у Канаду, — він зупиняється і дивиться мені у вічі. — Ні… не так. Просто повернути тебе. І все те, що могло б у нас бути, якби я не поводився, як ображене дитя.

У світлі нічних ліхтарів його очі сяють надією.

— Все не так просто…

— Я закоханий у тебе, Алісо. Я мав сказати це раніше. А ще довести це вчинками, а не тільки словами. Але я боявся. Боявся, що не вартий тебе. Боявся, що без успіхів у хокеї стану нецікавим тобі, не заслуговуватиму твоєї прихильності. Особливо на фоні твого зіркового батька… Не хотів, аби ти залишалася зі мною лише із жалості.

Я завмираю. Його голос не тремтить, він не вагається. Він говорить ці слова так, ніби завжди знав, що одного дня доведеться їх вимовити. І мене це лякає.

— Маячня. Чому ти думаєш, що у мене є якісь вимоги до тебе?

— Бо це логічно.

— Запам’ятай, дурню: почуттях ніколи немає логіки.

— Тоді… — він зупиняється та обертається обличчям до мене. — Ти будеш моєю дівчиною? Знову. Обіцяю, я більше не розчарую тебе.

Мені на очі навертаються сльози. Усе, що я так довго пригнічувала в собі, раптом виривається назовні. Це бажання притиснутися до нього, знову відчути знайоме тепло, знову дозволити собі вірити, що цього разу все буде інакше.

— Все це складно. Я не впевнена, що маю переїжджати. Мій дім тут… А ще мама, робота, друзі. Мені час подумати про майбутнє, а не кататися з одного континенту на інший.

Він мовчить. І я знаю, про що він розуміє. Він не наполягає. Не змушує. Але ж він прийшов сюди не просто так. Олівер засовує руку у кишеню куртки й дістає невеликий конверт.

— Я не прошу тебе прийняти рішення зараз, — він простягає його мені. — Але якщо захочеш… якщо хоча б захочеш спробувати, то це твій квиток на рейс до Отави. Він дійсний три місяці. Треба лише заздалегідь зателефонувати в аеропорт та обрати зручну дату вильоту. Я не знаю, коли тобі стане легше на душі, і чи стане взагалі…  Але знай, що там, по той бік океану, на тебе чекають.

Я дивлюся на нього, потім на конверт, і врешті торкаюся його кінчиками пальців. Мої руки тремтять, як у лихоманці.

— Це тебе ні до чого не зобов’язує, — додає Олівер, дивлячись на мене майже з усмішкою. — Просто… запасний варіант.

— А коли ти повертаєшся?

— Завтра. У мене багато справ удома…

— Тобі є де зупинитися на ніч?

— Так, не хвилюйся. Хантер забронював номер у готелі.

— Добре… — я ніяково ховаю погляд. — Тоді…

— Радий був побачити тебе. Я лише знайду Хантера, поки він не устряг у халепу… І ми зникнемо, — знову ловить мій погляд. Його очі пронизують мене до самих глибин. Вони просять щось сказати. Щось зробити. Дати йому бодай натяк.

А мені вдається тільки схлипувати.

— До біса! Кого я обманюю?! — гарчить Олівер, раптово хапаючи мене за пальто і притягаючи до себе. — Я повинен хоча б поцілувати тебе. Можна? 

Я киваю. 

Його губи знаходять мої, і весь світ раптом зникає. Я тону в ньому, в його дотику, у відчутті його теплих долонь на моїх щоках. Його поцілунок обережний, ніби він боїться мене злякати, і водночас жадібний, бо скоро це припиниться. І, можливо, більше ніколи не повториться. Я притискаюся ближче, впиваючись пальцями у його плечі. Відчуваю, як він важко дихає, як на секунду затримує повітря, перш ніж його губи стають рішучішими, впевненішими.

Ні, це не просто поцілунок. Це вибачення, обіцянка, благання не йти. Це все, що ми не сказали одне одному у Канаді, але так хотіли.

Його руки сповзають на мою талію, стискають її міцніше. Я відчуваю, як його серце калатає у грудях, і розумію, що моє стукає у такт. Я більше не думаю, не зважую всі "за" і "проти". Я просто віддаюся цьому моменту.

 

Епілог. Через три дні. 

Олівер
Я зомбі. Не живий, але ще й не мертвий. Не відчуваю нічого. Навіть втоми. У моїй душі суцільна порожнеча.

Дорога додому була виснажливою. Хантер в Україні накупив стільки барахла, що нас ледь пустили на літак. Три затримки, перепалки з митниками, і навіть маленький скандал через його спробу провезти якусь місцеву настоянку, яка виявилася забороненою. Я не мав на це сил. Я просто хотів додому.

Коли ми нарешті виходимо з машини, сонце тільки починає сходити. У вікнах будинків поступово спалахують вогники — місто прокидається. А мені б зараз навпаки — завалитися у ліжко та проспати кілька днів, поки не з’являться сили рухатися далі.

Аліса відмовилася. Я до останнього хотів вірити, що вона полетить зі мною. Що повірить мені та наважиться ризикнути. Але вона залишилася в Україні. І, здається, моє серце залишилося там разом з нею.

— Мені треба сходити до мами… Віддам сувеніри, — порушує тишу Хантер, коли ми підходимо до дверей. — Не хочеш зі мною? Вона нагодує тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍