Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 18

— Тобі холодно? — питаю, коли ми, випивши по гарячому шоколаду, крокуємо до машини.

Сніг хрумтить під ногами, неначе коментуючи мій вечір. Чомусь цей звук зараз нагадує закадровий сміх. Можливо, через те, що я виставив себе посміховиськом… Тільки тепер, коли тренера немає у полі зору, а мої нерви прийшли у норму, я усвідомлюю, що треба було поводитися інакше. Але час назад не відмотаєш, моя репутація крутого хлопця залишилася в минулому. 

— Ні, усе нормально, — відповідає Аліса. Її посмішка виглядає теплою, але в очах ховається якась задумливість.

Я натужно посміхаюся у відповідь, намагаючись придушити жахливу думку про те, що при наступній зустрічі Коваль вижене мене з команди… або з країни.

— Ти думаєш про нього, правда? — раптом питає вона, трохи нахиливши голову, наче хоче пробитися крізь мій шар вимушеного лицемірства.

— Чесно? Може, трохи, — кажу, потираючи потилицю. Я однозначно виглядаю, як ідіот, і знаю це.

— Аж ніяк не трохи. Ти ховаєш руки у кишені, аби я не бачила, що вони досі тремтять від страху, — Аліса кидає короткий смішок. 

— Не правда! — я дістаю долоні та демонструю їй, що вони не тремтять. Вже не тремтять. Аліса тут же переплітає свої пальці з моїми, і далі ми йдемо, тримаючись за руки. — Просто твій батько… він мене трохи лякає. Що він узагалі має проти мене? Я ж наче непоганий хлопець, чи не так?

Аліса зупиняється, дивиться на мене, її очі раптом теплішають.

— Можливо, справа не в тобі, — каже вона нарешті. — А у тому, що він просто не вміє показувати емоції.  

— Ну, у цьому він точно не винятковий, — натякаю на себе. 

Вона посміхається.

— Спроби захистити мене — це його мова любові, якщо так можна сказати.

— Ну, знаєш…  У моєму розумінні фраза “забити ключкою” якось не вписується у мову любові.

Ми обоє сміємося, і напруга поступово зникає. Її усмішка — це найкраще заспокійливе.

У машині панує тиша, яку заповнює ледь чутний шепіт радіо. Аліса мовчки дивиться у вікно, її руки складені на колінах, а обличчя м’яко підсвічене золотистими відблисками вуличних ліхтарів. Її вигляд сповнений внутрішнього світла, але є щось у її мовчанні, що змушує мене поставити запитання:

— Точно все нормально?

— Звісно, — швидко відповідає вона, дивлячись на мене краєм ока.

— Бо я не хочу, щоб ти мала проблеми через мене.

— Ти думаєш, тато поставить мене у куток? — сміється, але я все ще тримаю серйозний вираз обличчя.

— Можливо, не так буквально… Але якщо що, ти тільки дай знати. Я знайду спосіб усе розрулити. 

Аліса дивиться на мене довго, оцінюючи.

— Дякую, але поки що все добре. Гадаю, твої переживання марні. 

Я паркую машину біля її двору, проте Аліса не поспішає виходити. Затримується, поклавши руку на ручку дверей. 

— Ти не винен у тому, що тато так реагує. Просто дай йому час, — зітхає вона. — А цей вечір… був чудовим.

Її посмішка знову бере верх. Я дивлюся на неї, відчуваючи змішані емоції: полегшення, щастя й трохи сорому через свою невпевненість. Звідки вона взагалі узялася? Ніколи не думав, що здатен так почуватися. 

— Тобто, ти не розчарована? 

— Ані краплі! — Аліса сміється й легко торкається губами моєї щоки. — Мені все сподобалося… на добраніч, Маккею.

Поглядом проводжаю її до дверей. Думки гудять у голові, не в змозі осісти й затихнути. Усі тривоги вечора — батько Аліси, її сміх, її погляд, поцілунок — усе це нагадує клубок, який я ніяк не можу розплутати. Чекаю, поки у будинку загориться світло, а у вікні покажеться її силует. І лише після цього рушаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍