Віталій Олексійович Коротич - Лице ненависті

запропонувавши просто погуляти містом, я погодився, бо наше знайомство біля Центрального парку було милим, хоч нетривалим. А познайомитись взагалі з особою жіночої статі в Нью-Йорку дуже легко. Розумію всю глибину іронії Кет з приводу листа в «Дейлі ньюс». «У нас тут не протовпишся від дам, які руками й працювати не вміють»,—сказав мені чікагський письменник і радіокоментатор Стаде Теркел.

Шкода, що не можна їх відтворювати в тексті, але за день в моїх кишенях збирається по три-чотири запрошення відвідати дівчат без претензій — такі летючки роздають на кожному розі. Оскільки відкритим текстом писати, чим займаються дівчата без поясів цнотливості, не заведено — запрошення висловлюються непрямо: «Жива вистава для дорослих. Фільми виключно для дорослих. Двадцять п’ять оголених до пояса танцівниць. Щонеділі працюємо цілодобово. Хочеш бутикоролем? Приходь до нас і обирай королеву...» І адреска: 151 Схід, 49-а вулиця. На другому й третьому папірцях текст приблизно такий самий (час від часу використовуються додаткові зваби на кшталт: «Заплатіть за першу чарку — другу дістанете безкоштовно»...).

Після цього розділу я перекладу кілька повідомлень з нью- йоркської преси, бо в переказі чимало подій здаються неймовірними; а тут повідомляють і про жінку-полісмена, яка по­зувала для порнографічних фото, і про те, що з тюрми штату Айдахо втік відомий гвалтувальник, який відсиджував там 325-річний строк (американські вироки плюсують один з одним, і назагал виникають терміни зовсім фантастичні — нехай це вас не дивує)...

Так чи інакше, але газети, де пишуть про насильства, розходяться веселіше — «Нью-Йорк пост», особливо старанна в збиранні такої інформації, за кілька років підняла свій тираж майже до мільйонного.

Мене цікавило, як ставиться до проблеми саме Кет, ровесниця багатьох жертв. Ми неквапно пили каву у невеликому барі, обладнаному на другому поверсі будинку, де я жив. Бармен приніс газети, і ми гортали їх. Подробиці тутешнього життя впадали в очі; коли б мене справді зацікавила щойно зачеплена тема, я взагалі міг би купувати не благопристойні щоденники, а, скажімо, «Скру» — яскраву, кольорову газету, поліграфічно привабливішу за «Нью-Йорк тайме» і, власне, цілком присвячену діяльності нью-йоркських дівиць веселого фаху та їхньої клієнтури. Але мені хотілося побачити цей світ очима людини звичайної, що спостерігає зміну тутешніх смаків; зміни катастрофічні — благочестиві пуритани, які емігрували колись до Америки з безбожної Британії, побожеволіли б з жаху, побачивши атмосферу буття своїх нащадків.

У цій країні полюси лишилися, де були,— і скромність, і розпуста, і все інше,— але нині усе вихлюпнулось назовні особливо відверто, все навстіж. Коли атмосфера зненависті твориться й здирає прикриття з багатьох манер і з багатьох традицій, настає страшна мить, коли наче вже нічого і соромитись. Воно ж усе разом — і те, що людину вбивають не одним, а п’ятнадцятьма ударами ножа (паталогоанатоми звуть це «перебивання»), тобто катують; і те, що за спинами в багатьох — попіл в’єтнамських сіл; і те, що в дванадцяти мільйонів дорослих немає праці: і те, що усім втовкмачують у голови з ранку до вечора, що прилетить російська ракета й усіх спалить. Таке передчуття апокаліпсису, страшного суду, кінця світу викликається штучно, але виявляється багатозначно..«

Телебачення за інерцією дотримується заборон на окрему рекламу сигарет та спиртного (хоч кіногерої п’ють і палять нестримно, їм можна); знімає звук у випадках, коли кіногерої речуть щось за межами словників Вебстера (іноді ковбої в тиші шарпають один одного за джинсові сорочки й ворушать губами хвилин по три підряд — звук вирубують надійно, навіть музики немає). Зате суціль позитивні герої мультиків — і ті вбивають один одного з такою одержимістю, що голова обертом іде.

Нещодавно Національний інститут психіатрії опублікував чергове, ювілейне, дві тисячі п’ятисоте з 1970 року, дослідження про вплив сцен жорстокості та насильства у телебаченні на психіку молоді. Психіатри вважають, що, навіть демонструючи час від часу повагу до словників, телебачення калічить молодь саме тим, що звалює до своїх новин і своїх фільмів екстракт буття і впливає на молоді та всі інші душі тотальністю духу насильства, який запанував і в житті, і у видовищах. Звичайно ж, людина стає гвалтівником не від того, що бачить, як на екрані гвалтують жінку; різні сфери доповнюють одна одну, взаємодіючи у вихованні. Не спрощуватиму тему — вибірково торкаю різні її сторони...

Коли я сказав Кет, що убивців і маніяків можуть виховувати засоби масової пропаганди, вона резонно зауважила: «.Це ж тільки клаптик життя — не все так просто... Одним з найстрашніших убивць нашого часу став кампучійський Пол Пот. А в нього, здається, не тільки телевізора, а й радіо не Кет прослухала курс соціальної психології в університеті штату Коннектікут; вона знає те, про що деякі професори охоче забувають: життя цільне й різні його вияви поєднуються тим, що зветься «спосіб життя».

Сьогодні ми з Кет хотіли пройтися в бік Таймс-скверу; це самісінький центр, нью-йоркська «стометрівка», там перехрещуються шляхи Нью-Йорка, чимало його достоїнств і пороків найяскравіше сяють саме там; крім усього іншого, це одне з найбільш атракціонних і найбільш сяючих місць на Манхет- тені.

Ми ще трохи поговорили про особливості міського життя: треба мати на увазі, що молоді американці студентського віку, як правило, люди дуже поважні й люблять довгі, роздумливі бесіди. Все, про що я пишу в цьому розділі, ми справді перебалакали на рівних — Кет і я, удвічі старший за неї. А коли зовсім конкретно, то, почавши від бесіди про металеву білизну, ми пригадали людину, яку радіо, телебачення й преса щойно прозивали страшним злочинцем і маніяком.

І негр замкнувся з п’ятьма заложниками і з кольтом, вкраденим у полісмена, у підвалі нью-йоркської лікарні в Брук- ліні. Поліція обклала підвал зусебіч. Ларі Вандейк, тридцятитрьохрічний чорношкірий злочинець з аристократичним фламандським прізвищем, сказав, що відпустить заложників лише в тім разі, коли йому дозволять виступити по національному телебаченню. Виступити врешті-решт дозволили. Заложники один за одним повилазили крізь підвальне вікно; останнім вийшов сам Вандейк, величезний вусань у нейлоновій куртці. Він підійшов до мікрофонів величезної телестанції, схопив один з них і почав кричати: «Я не божевільний! Я людина, яка прагнула волі! Ви мене зловили: ось він я!» Негр помовчав і вже спокійним голосом звернувся до репортерського натовпу: «Я прагну волі, та не здобув її. Ми не злочинці! Це багатії злочинці!» Вандейкові наклали наручники, й він поїхав з ескортом, не меншим за той, що охороняє полотна його славного однофамільця.

Надто в багатьох обставинах тут визначальну роль відіграють категорії «багатий», «бідний»,— коли людина позбувається