С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Хлоя стоїть коло стільниці з кухонними шафками і варить каву. Вона одягнена доволі скромно, як для Хлої, у мішкувату кофтину, леґінси і смугасті шкарпетки.

Попри це я все одно відчуваю, що мама випромінює ауру невдоволення. Їй не подобається Хлоя. Та я на це й не сподівався. Ніккі їй теж ніколи не подобалась. Є такі дівчата, котрі ніколи не сподобаються моїй мамі, і це, звісно ж, саме той тип дівчат, у яких я закохуюся по самі вуха.

— Еде… Нарешті, — каже мама. — Де ти був?

— Я… е-е-е… вирішив трохи прогулятися.

До мене обертається Хлоя.

— І ти навіть не подумав повідомити мене про візит своєї мами?

Обоє свердлять мене очима. Таке враження, ніби це я винен у тому, що вони на дух одна одну не терплять.

— Вибачте, — кажу я. — Я згубив лік часу.

Хлоя звучно опускає чашку перед моєю мамою і кидає мені:

— Звари собі кави. А я в душ.

Вона виходить із кухні, мама переводить погляд на мене.

— Яка мила дівчина. Не можу уявити, чому в неї немає хлопця.

Я підходжу до кавоварки.

— Може, вона дуже перебірлива.

— Як скажеш.

Я ще не встигаю нічого відповісти, як вона додає:

— Маєш жахливий вигляд.

Я сідаю.

— Дякую. Вчора ввечері я отримав погані новини.

— Справді?

Я якомога стисліше переказую події останньої доби.

Мама потягує каву.

— Як це все сумно. Особливо коли пригадуєш, як помер його брат.

Я теж про це думав. Багато думав.

— Доля іноді буває жорстокою, — каже мама. — Знаєш, чомусь мене це зовсім не дивує.

— Не дивує?

— Ну, мені завжди здавалося, що Міккі не дуже таланило в житті. Спершу його брат. Потім та жахлива аварія з Ґевіном.

— То була його провина, — обурено заперечую я. — Він був за кермом. А Ґев через нього опинився в інвалідному візку.

— І з такою провиною тяжко жити, його напевне мучило сумління.

Я роздратовано витріщаюся на неї. Мама завжди полюбляє дивитися на речі з протилежної позиції, та це навіть добре, поки не зачіпає тебе, твоїх друзів чи твої переконання.

— Щось я не помітив, щоб йому було важко в житті, особливо в такій дорогій сорочці й з такими блискучими відбіленими зубами.

Мама проігнорувала мої слова, як вона завжди чинила ще тоді, коли я хлопчаком говорив щось таке, що, на її думку, навіть не заслуговувало на коментар.

— Він хотів написати книжку, — кажу я.

Вона опускає чашку на стіл, її обличчя набуває занепокоєного виразу.

— Про те, що сталося, коли ви були дітьми?

Я киваю.

— Він хотів, щоб я йому в цьому допоміг.

— І що ти йому відповів?

— Сказав, що подумаю.

— Он як.

— Це ще не все. Він сказав, що знає, хто насправді її вбив.

Мама дивиться на мене своїми великими карими очима. Навіть у сімдесят вісім вони досі проникливі та ясні.

— Ти йому повірив?

— Не знаю. Можливо.

— Він говорив іще щось про ті події?

— Начебто ні. А чому ти питаєш?

— Просто цікаво.

Однак мама ніколи не питає про щось просто з цікавості. Мама ніколи не питає просто так.

— У чому річ, мамо?

Вона вагається.

— Ма-а-а-мо!

Вона кладе свою холодну зморщену долоню на мою.

— Не зважай. Мені шкода, що так сталося з Міккі. Я знаю, що ви впродовж багатьох років не бачилися, проте колись ви були друзями. Ти напевно дуже засмучений.

Я хочу щось заперечити, аж тут двері до кухні відчиняються й заходить Хлоя.

— Хочу долити собі кави, — каже вона, підіймаючи свою філіжанку. — Я вам не заважаю?

Я зиркаю на маму.

— Ні, — відповідає вона. — Зовсім ні. Я вже збиралася йти.

Перед виходом мама залишає кілька величеньких пакунків, які, вочевидь, життєво необхідні для комфорту і гарного самопочуття Пушинки.

Згадуючи попередні відвідини Пушинки, я припустив, що все, чого вона потребувала для комфорту і гарного самопочуття, — це пташенята й мишенята, яких вона потрошила, зазвичай на моєму ліжку, доки я мучився від похмілля, або на кухонному столі, коли я їв.

Я випускаю кицьку з кошика, і ми підозріливо дивимось одне на одного, а тоді вона застрибує до Хлої на коліна й по-котячому самовдоволено потягується.

Я проти жорстокого поводження з тваринами, але для Пушинки можу зробити виняток.

Я залишаю цю парочку, що примостилася на канапі та вдоволено муркоче (не певен, хто муркоче більше — Хлоя чи Пушинка), а сам підіймаюся до свого кабінету, відмикаю шухляду в столі та виймаю простий коричневий конверт. Запихаю його до кишені та спускаюся вниз.

— Я до крамниці, — гукаю я і ще до того, як Хлоя вручить мені список покупок завтовшки з «Війну і мир», квапливо виходжу з дому.

Сьогодні ринковий день. Вулиці вже заповнені автівками, котрим забракло місця на стоянках. Невдовзі приїдуть фургончики і вузькі тротуари заюрмлять туристи, які витріщатимуться на карти «Google» і тицятимуть смартфонами в кожну будівлю зі сволоком чи стріхою.

Я заходжу до невеличкої крамниці на розі, купляю пачку цигарок і запальничку. Перетинаю все місто й підходжу до «Буйвола». При шинквасі Черил, а Ґева, чи не вперше на моїй пам’яті, немає на його звичному місці за крайнім столом.

Я ще не встигаю дійти до барної стійки, як Черил підводить голову і каже:

— Його тут немає, Еде… і він уже знає.

Я знаходжу Ґева на дитячому майданчику. На тому старому, де ми колись збиралися в дитинстві спекотними літніми днями, гризли тверді льодяники і жували зацукровані желейки. На тому дитмайданчику, де ми знайшли малюнки, які привели нас до її тіла.

Він сидить у візку недалечко від лавки. Звідти добре видно, як виблискує на сонці річка, а на вітрі розвіваються прив’язані до дерев поліційні стрічки, що оточують те місце, де з води витягли тіло Міккі.

Я прочиняю хвіртку, і вона пронизливо рипить. Мотузяні гойдалки, як і колись, закручені за верхню перекладину. На землі валяється сміття, трапляються недопалки, деякі дуже підозрілі на вигляд. Я бачив, що Денні Меєрс зі своєю бандою ошиваються тут вечорами. Але вдень більше ніхто сюди не приходить.

Ґев не обертається, коли я підходжу, хоч він напевне чув, як скрипнула хвіртка. Я сідаю біля нього на лавку. У нього на колінах лежить паперовий пакет. Він простягає його мені. Всередині я знаходжу різноманітні цукерки нашого дитинства. Хоч мені й не дуже хочеться, я беру одну желейну літаючу тарілку.

— Це коштувало мені три фунти, — промовив він. — Купив у тій модній крамниці солодощів. Пригадуєш, як ми колись могли купити повний