С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

— Я не залишу своєї роботи й цієї клініки. Навіть не проси.

— А як же Едді?

— З ним усе гаразд.

— Справді? Звідки тобі знати, якщо останнім часом ти майже його не бачиш?

— Ти хочеш сказати, що з ним не все добре?

— Я лише кажу, що ці всі події — бійка на вечірці Ґевіна, те, що сталося з хлопцем Куперів, пес Гопкінса… Йому й так не бракувало переживань. Ми завжди прагнули, щоб він зростав у любові та безпеці, і я не хочу, щоб усе це йому зашкодило.

— Якби я бодай на хвилю засумнівалась у безпеці Едді…

— Що тоді? Ти б звільнилася? — татів голос був дивний. Якийсь похмурий і гіркий.

— Я зроблю все, щоб захистити свою родину, але безпека моєї сім’ї та продовження моєї роботи не є взаємовиключними.

— Сподіваймося, що ні.

Я почув, як відчинилися двері вітальні й зашурхотів одяг.

— Куди ти йдеш? — спитала мама.

— Прогуляюся.

Вхідні двері грюкають так сильно, що здригаються поручні, а зі сходового майданчика наді мною відпадає маленький кавалок тиньки.

Певно, татова прогулянка була тривалою, бо я не чув, коли він повернувся. Мабуть, я заснув. Та я почув дещо інше, чого не чув ніколи раніше. Моя мама плакала.

2016 рік

Я сідаю на лаві неподалік виходу з церкви. Як я й думав, усередині нікого немає. У наш час люди знайшли собі інші місця для поклоніння. Бари й торгові центри, телевізор і віртуальні онлайнові світи. Кому потрібне слово Боже, коли слово якоїсь зірки реаліті-шоу важить не менше.

Я не був у церкві святого Томи від дня похорону Шона Купера, хоча й минав її безліч разів. Це химерна стара будівля. Не така велика і грандіозна, як андерберзький собор, проте все одно доволі чарівна. Я люблю відвідувати старі церкви, але радше для того, щоб оглянути їх, аніж молитися. Нинішній день винятковий, хоч я й не прийшов сюди молитися. Я й сам не знаю, чого сюди прийшов.

Святий Тома великодушно дивиться на мене з величезного вітражного вікна. Святий покровитель хто його знає чого? Чомусь я уявляю його собі крутим хлопцем. Не таким нудним, як святі Марія чи Матей. Таким собі гіпстером. Навіть бороди знов увійшли в моду.

Я міркую над тим, чи мусять святі проводити безгрішне життя, чи можуть грішити скільки заманеться, а потім здійснити кілька чудес, і таки залишаться святими? Схоже, на цьому й ґрунтується вся релігія. Можна вбивати, ґвалтувати і кривдити, але всі гріхи буде прощено, варто тільки покаятися. Я завжди вважав це трохи несправедливим. Та, зрештою, Бог, як і життя, несправедливий.

Тим паче, як зауважив сам пан Христос, хто з нас не без гріха? Більшість із нас колись робили щось лихе, щось таке, що хотілося б повернути назад, щось таке, про що потім шкодували. Ми всі припускаємося помилок. У кожному з нас поєднується добро і зло. Та хіба може один жахливий вчинок перекреслити всі добрі справи? Чи, можливо, є такі жахливі діяння, що їх не годні спокутувати жодні добрі діла?

Я думаю про містера Геллорана. Про його красиві картини, про те, як він урятував життя Вальсовій Дівчині, та про те, як він — у певному сенсі — врятував і мого батька.

Хай що він робив після того, я не вірю, що він був поганою людиною. Так само, як і Міккі не був поганою дитиною. Принаймні не завжди. Так, іноді він поводився як останній гівнюк, і я не впевнений, що мені подобалася його доросла версія, та невже хтось ненавидів його настільки, що зважився вбити?

Я дивлюся на святого Тому. Щось від нього обмаль допомоги. Я не відчуваю жодного божественного натхнення. Я зітхаю. Напевно, я шукаю те, чого немає. Найімовірніше, смерть Міккі — це просто трагічний нещасний випадок, а малюнок і крейда — лише прикра випадковість. Мабуть, якийсь підступний троль дізнався наші адреси і вирішив з нас познущатися. Після візиту поліції я постійно намагаюся себе в цьому переконати.

Уся прикрість у тому, що їм це вдалося. Вони відчинили мою коробку. Ту саму, котру я замкнув на величезний навісний замок і заховав до найдальших закамарків своєї свідомості. А якщо вже відімкнути ту Едову коробку, її, подібно до скриньки Пандори, збіса важко знову закрити. Гірше того, на її дні лежить зовсім не надія. А відчуття провини.

Є одна пісня якогось фолк-панк виконавця на ім’я Френк Тернер, яку я почув завдяки Хлої — вона її часто прослуховує, і я вже сам до неї звик. У приспіві він каже: «Нікого не пам’ятатимуть за те, чого він не робив».

Утім, це не зовсім так. Моє життя постійно визначалося тим, чого я не зробив. Тим, чого я не сказав. Гадаю, це можна сказати про багатьох людей. Не завжди нас творять наші досягнення, часто це те, чого ми не робимо. Я не кажу про брехню. Це радше правда, про яку ми не говоримо.

Коли поліція показала мені малюнок, я мав би щось сказати, мав би принести і показати їм схожий малюнок, якого одержав я. Але я цього не зробив. Я досі не розумію чому, як і достеменно не можу сказати, чому ніколи не зізнавався про речі, які знав чи робив упродовж усіх цих років.

Я навіть не знаю, як реагувати на смерть Міккі. Щоразу, як намагаюсь уявити його в дорослому віці, я бачу юного дванадцятирічного Міккі з повним залізяччя ротом і глузливим вогником в очах. Та він усе одно був моїм другом. А тепер його немає. Він більше не частинка моїх спогадів, він відійшов у небуття.

Я підводжусь і прощаюся зі святим Томою. Уже повертаючись до виходу, я помічаю якийсь рух. Священик. Повновида білява жіночка, яка полюбляє носити зі священицьким одягом уґи. Я бачив її в місті. Доволі приємна, як на жінку-священика.

Вона осміхається:

— Ви знайшли те, що шукали?

Можливо, церква в наш час більшою мірою схожа на торговий центр, аніж я собі уявляв. Шкода, але мій кошик залишається порожнім.

— Поки що не знайшов, — кажу я.

Я повертаюсь і бачу, що мамина автівка стоїть біля будинку. Дідько. Аж тут пригадую нашу розмову про Пушинку, також відому як Ганнібал Лектер котячого світу. Я штовхаю вхідні двері, вішаю пальто на поруччя сходів і йду до кухні.

Мама сидить за столом, а Пушинка — дякувати Богу — у переносному кошику біля її ніг.