Агата Крісті - Випробування невинуватістю

– Дякую, тату, проте я не хочу жити твоїм коштом.

– Про життя моїм коштом не йдеться, Мікі. Це твої гроші, безсумнівно, передані тобі так само, як і іншим. Усе, що від мене залежить, – це сила розпорядження, коли і як. Одначе це не мої гроші, не я даю їх тобі. Вони твої.

– Насправді це материні гроші, – уточнив Мікі.

– Траст було створено декілька років тому, – заперечив Лео.

– Я не хочу їх! – вигукнув Мікі. – Я не хочу зачіпати їх! Я не зміг би! У цій ситуації я не зміг би! – Коли його очі зустрілися із батьковими, він зашарівся. І пролепетав: – Я не… не зовсім це мав на увазі.

– Чому ти не можеш їх зачіпати? – здивувався Лео. – Ми всиновили тебе. Отже, взяли повну відповідальність за тебе, зокрема й фінансову. Було укладено ділову угоду, що ми тебе виховуватимемо як нашого сина та належно забезпечимо твоє життя.

– Я волію сам стояти на ногах, – повторив Мікі.

– Так. Бачу, що волієш… Тоді гаразд, Мікі, проте якщо передумаєш, пам’ятай, гроші на тебе чекають.

– Дякую, тату. Дуже добре, що ти зрозумів. Чи, якщо не зрозумів, то принаймні дозволив мені йти своїм шляхом. Як би це пояснити краще… Бачиш, я не хочу скористатися… Не можу скористатися… Прокляття, про це надто важко говорити.

У двері постукали. Стукіт радше нагадував удар.

– Сподіваюся, це Філіп, – припустив Лео Арґайл. – Відчиниш йому, Мікі?

Мікі перетнув кімнату, щоб відчинити двері, і Філіп, крутячи інвалідний візок, в’їхав до кімнати. З веселою усмішкою він привітався з ними обома.

– Ви дуже зайняті, сер? – звернувся він до Лео. – Якщо так, то скажіть. Я буду тихо й не перебиватиму вас, просто перегляну книжкові полиці.

– Ні, – відповів Лео, – сьогодні вранці мені нічого робити.

– Ґвенда не тут? – запитав Філіп.

– Вона зателефонувала, що в неї болить голова та вона не зможе сьогодні прийти, – пояснив Лео. У його голосі не вчувалося емоцій.

– Зрозуміло, – проказав Філіп.

Озвався Мікі:

– Ну, я піду, витягну Тіну. Змушу її прогулятися. Та дівчина ненавидить свіже повітря.

Він вийшов із кімнати легким пружним кроком.

– Мені здається, – запитав Філіп, – чи Мікі віднедавна змінився? Не присікується до всіх так часто, як зазвичай, чи не так?

– Він дорослішає, – відповів Лео. – Це в нього трохи затягнулось.

– Він обрав дивний час, щоб збадьоритися, – зауважив Філіп. – Учорашнє засідання з поліцією не було достатньо заохотливим, ви так не вважаєте?

Лео тихо мовив:

– Боляче, звісно, що цю справу знову відкрили.

– Хлопець, як-от Мікі, – почав Філіп, прокладаючи собі шлях поміж книжкових полиць, безцільно виймаючи том-другий. – Ви б назвали його надто свідомим?

– Дивне запитання, Філіпе.

– Ні, не зовсім. Я просто цікавлюся. Це наче бути позбавленим музичного слуху. Певні люди справді не можуть відчувати мук провини або сумління, чи навіть жалкувати про власні вчинки. Джеко не жалкував.

– Так, – погодився Лео, – Джеко справді не жалкував.

– І я зацікавився Мікі, – сказав Філіп. Він зупинився, а тоді продовжив чужим голосом. – Ви не проти, якщо я запитаю вас про дещо, сер? Як багато ви знаєте з біографії всієї вашої прийомної сім’ї?

– Навіщо це тобі, Філіпе?

– Гадаю, просто цікавість. Знаєте, завжди цікаво дізнатися, як багато залежить від спадковості.

Лео не відповів. Філіп дивився на нього з відвертим інтересом.

– Можливо, – припустив він, – я розтривожую вас своїми розпитуваннями?

– Ну, – почав Лео, підводячись, – зрештою, чому б тобі не запитати? Ти один із сім’ї. Запитання на цю мить, вочевидь, дуже доречні. Але наша сім’я, як ти висловився, не була прийомною у звичайному, нормальному сенсі. Лише Мері, твою дружину, було офіційно та законно всиновлено, проте інші опинилися в нас у більш неофіційний спосіб. Джеко – сирота, переданий нам його літньою бабусею (вона загинула під час бомбардування, і він залишився з нами). Ось і все. Мікі незаконнонароджений. Його мама цікавилася лише чоловіками, зажадала сто фунтів оплати й отримала їх. Ми ніколи не довідалися, що трапилось із мамою Тіни. Вона ніколи не писала дитині, ніколи не претендувала на неї після війни, тож було цілком неможливо відстежити її.

– А Естер?

– Естер теж незаконнонароджена. Її мама – молода медсестра-ірландка. Вона вийшла заміж за американського військового невдовзі після появи Естер у нас. Благала нас залишити дитя, бо не збиралася розповідати чоловікові про її народження. Після війни вона поїхала з чоловіком до Штатів, і ми ніколи більше про неї не чули.

– Усі історії певною мірою трагічні, – підсумував Філіп. – Усі вони – бідолашні небажані чортенята.

– Так, – погодився Лео. – Це й причина такого палкого ставлення Рейчел до них усіх. Вона прагнула, щоб вони почувалися бажаними, воліла дати їм справжній дім, бути справжньою мамою для них.

– Це добре починання, – зазначив Філіп.

– Тільки… тільки те, на що вона сподівалася, так ніколи й не склалося, – продовжив Лео. – Вона свято вірила в те, що кровний зв’язок не має значення. Але кровний зв’язок має значення, розумієш. У власних дітях завжди є щось, якесь відхилення в темпераменті, якийсь спосіб відчуття, який ти впізнаєш і можеш зрозуміти без потреби оформляти це словами. З дітьми, яких усиновлюєш, такого зв’язку немає. Немає інстинктивного знання про те, що відбувається в їхніх головах. Ти міряєш їх своєю міркою, тобто своїми думками та відчуттями, та розумно визнати, що твої думки та почуття можуть кардинально відрізнятися від їхніх.

– Думаю, ви знали це завжди, – вставив Філіп.

– Я попереджав Рейчел про це, – мовив Лео, – але, звісно, вона цьому не вірила. Вона хотіла, щоб вони були її власними дітьми.

– Тіна – це завжди темна конячка, як на мене, – перескочив Філіп. – Можливо, тому що вона лише наполовину біла. Вам відомо, хто був її батьком?

– Якийсь моряк, напевне. Ймовірно, матрос-індієць. Мама, – сухо додав Лео, – не змогла пояснити.

– Ніколи не знаєш, як вона зреагує на щось. Або про що вона думає. Вона так мало говорить. – Філіп призупинився, а тоді видав запитання: – Що їй відомо про цю справу такого, чого вона не каже?

Він побачив, як рука Лео Арґайла, що перегортала папери, зупинилася. Хвилинна пауза, а потім Лео запитав:

– Чому ти вирішив, що вона не каже всього, що їй відомо?

– Сер, це цілком очевидно, хіба ні?

– Мені це не очевидно, – заперечив Лео.

– Їй щось відомо, – повторив Філіп. – Щось руйнівне. Гадаєте, про когось конкретно?

– Я думаю, Філіпе (даруй, що я так кажу), досить нерозумно вибудовувати здогадки про все це. Можна дуже легко понавигадувати собі зайвого.

– Ви мене застерігаєте, сер?

– Чи