Марк Менсон - Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем

Але виявилося, що там так розмовляли всі. Усі люди, з якими я спілкувався, весь час були такими грубими. Тому мій мозок, закодований на західну поведінку, почувався так, ніби його ґвалтують з усіх боків. Небезпека почути грубість почала підстерігати мене в таких ситуаціях, де я роками її не очікував.

Але минали тижні, і я звик до російської прямолінійності, майже так само, як звик до заходу сонця опівдні й до водки, яка лилася рікою. А потім я оцінив цю прямолінійність, бо, по суті, це була непідробна експресія. Справжній сенс слова у його чесності. Спілкування без умовностей, без додаткових сенсів, без прихованих мотивів, без вигоди, без розпачливих спроб сподобатися.

Так після років подорожей, у місці, яке, мабуть, було найбільш антиамериканським, я відчув особливий смак свободи: можливість казати те, що думав і відчував, без страху за наслідки. Це була дивовижна форма звільнення через прийняття заперечення. І я як людина, яка майже все життя прагла цієї грубої експресивності — спочатку тому, що в моїй родині придушувалися емоції, пізніше тому, що я сам ретельно вибудував фасад упевненості, — сп’янів від неї, ніби це була найкраща чортова водка, яку мені тільки доводилося пити. Місяць у Петербурзі минув — не встиг і оком змигнути, і мені дуже не хотілося звідти їхати.

Подорож — це чудовий шлях до саморозвитку. Коли подорожуєш, вириваєшся із цінностей своєї культури й бачиш, що інше суспільство може жити абсолютно іншими категоріями — але добре функціонувати і мати впевненість у власній правоті. Це зіткнення з іншими культурними цінностями та стратегіями змушує переглянути речі, які здаються звичними в житті; подумати, що, можливо, твій спосіб життя — не конче правильний. Мене особисто Росія змусила переглянути мудакувату срано-приємну манеру спілкування, таку звичну в англокультурі. Змусила запитати себе: чи не стаємо ми більш невпевненими один в одному й нездатними до інтимного спілкування через неї?

Якось я почав говорити про це з моїм учителем російської, і він висловив цікаву теорію. Оскільки кілька поколінь російського суспільства прожили під комунізмом із його неможливістю реалізувати людські амбіції в економічній царині, оскільки це суспільство було закуте в культуру страху, то найбільшою цінністю в ньому почали вважати довіру. А щоб побудувати довіру, треба бути чесним. Це означає, що коли щось котиться в дупу, ти кажеш про це відкрито і без непотрібних вибачень. Демонстрацію неприємної чесності дуже цінували з тієї простої причини, що вона була необхідна для виживання — треба було знати, на кого можна покластися, а на кого — ні, і знати негайно.

Натомість на «вільному» Заході, продовжував думку мій учитель, було багато можливостей реалізувати себе в царині економічній. Можливостей було так багато, що цінніше було показати себе в певний спосіб, навіть якщо це була неправда, аніж насправді таким бути. Довіра втратила цінність. Імідж, здатність продати себе стали вигіднішими формами експресивності. Знати багатьох людей не по-справжньому означало мати більше переваг, аніж знати кількох людей по-справжньому.

Тому в західних культурах стало нормою всміхатися й казати чемні слова, навіть коли людина мала на думці щось зовсім інше; казати маленькі біленькі неправдочки й погоджуватися з тими, з ким насправді погляди збігалися не до кінця. Тому люди вчилися вдавати, що дружать із тими, хто насправді не дуже-то їм подобається, купувати речі, які насправді не дуже-то їм потрібні. Економічна система схвалювала цей обман.

Зворотний бік цієї медалі в тому, що на Заході ви ніколи не знаєте, чи можна повністю довіряти людині, з якою розмовляєте. Навіть добрим друзям або членам родини. На західну людину суспільство так сильно тисне, вимагаючи бути приємною, що цій людині, буває, доводиться повністю перегруповувати власну особистість залежно від того, з ким вона має справу.

Якщо ви навчитеся відмовляти, ваше життя стане кращим

У нашій позитивній/споживацькій культурі багатьом із нас вкладали в голову, що ми маємо старатися по максимуму приймати і схвалювати стан речей. Це наріжний камінь багатьох книжок, у яких пропагується позитивне мислення: відкрийте себе для можливостей, приймайте все, кажіть «так» усім і всьому тощо.

Але нам необхідно щось заперечувати. Інакше ми втратимо всі переконання. Якщо все однаково гарне, все однаково бажане, тоді ми стаємо порожніми й наше життя втрачає сенс. Ми живемо без цінностей, а тому життя не має мети.

Відмову від заперечень (і від висловлювання, і від прийняття заперечень) нам часто рекламують як шлях до кращого життя. Та якщо ми відмовимося від заперечень, то в короткотривалій перспективі, можливо, почуватимемося краще, але в довготривалій втратимо контроль над своїм життям, його спрямованість.

Аби по-справжньому цінувати якусь річ, треба звести своє життя до цієї речі. Є дуже особливі радість і сенс, які можна пережити, тільки якщо вкласти десятки років праці: в одні стосунки, в одну роботу, в одну справу. Але неможливо десятки років вкладати зусилля у щось одне, якщо не відмовитися від альтернатив.

Коли обираєш для себе цінність, потрібно відмовитися від альтернативних цінностей. Якщо я обираю зробити свій шлюб найважливішою частиною свого життя, це означає (мабуть), що я обираю не робити кокаїнові оргії важливою частиною свого життя. Якщо я обираю судити себе за тим, наскільки я здатен мати відкриті та прихильні дружні стосунки, це означає, що я відмовляюся поливати друзів лайном за їхніми спинами. Усе це добрі рішення, але вони вимагають відмов на кожному кроці.

Я хочу сказати ось що: ми всі маємо перейматися чимось, аби цінувати його. А щоби щось цінувати, ми маємо відмовитися від того, що не є цим цінним. Щоб цінувати X, ми маємо заперечити не-Х.

Ця відмова — невід’ємна й необхідна складова цінностей конкретної людини, а отже, її особистості. Наші заперечення визначають, ким ми є. А якщо ми нічого не заперечуємо (можливо, боячись, що нас заперечать), значить, у нас немає особистості.

Прагнення будь-якою ціною уникати заперечень, щоб оминути зіткнення і конфлікти, прагнення приймати все однаково, усе узгоджувати і приводити до гармонії — це глибока й витончена форма визнання власної «особливості». «Особливі» люди вважають, що заслуговують чудово почуватися весь час, тому намагаються не заперечувати — адже після цього вони або хтось інший почуватиметься погано. А оскільки вони відмовляються будь-що заперечувати, то живуть егоцентричним життям без цінностей, ганяючись лише за насолодами. І переймаються єдиним: якомога довше перебувати у стані безтурботності, уникати поразок (яких неможливо уникнути), робити вигляд, що страждань не існує.

Уміти заперечувати — важливо й необхідно. Нікому не хочеться залипнути у стосунках, від яких жодної