Марк Менсон - Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем

радості. Нікому не хочеться застрягнути на роботі, яку він ненавидить і в яку не вірить. Нікому не хочеться відчувати, що висловитися щиро йому зась.

І все-таки люди обирають це. Постійно.

Бути чесним — це природне людське бажання. Але частина цієї чесності — змиритися з тим, що весь час доведеться казати і чути «ні». Так завдяки запереченням наші стосунки стають кращими, а емоційне життя — здоровішим.

Кордони

Колись дуже давно жили на світі юний хлопець і юна дівчина. Їхні родини ненавиділи одна одну. Але одного разу хлопець прокрався на вечірку, яку влаштувала родина дівчини, бо був тим іще пройдисвітом. Дівчина побачила юнака, і ангели так ніжно заспівали до її жіночої душі, що вона негайно в нього закохалася. Саме так. А потім він пробрався в її сад, і вони вирішили одружитися просто на наступний день. Розумієте, це було дуже практичне рішення, зважаючи на те, що їхні батьки так і палали бажанням повбивати одне одного. Перескочимо через події кількох наступних днів. Родини дізналися про одруження і розлютилися не на жарт. Меркуціо помер. Дівчина так засмутилася, що випила ліки, завдяки яким мала зануритися в сон на два дні. Але, на жаль, юна парочка ще не зовсім роздуплилася, як мають спілкуватися нормальні чоловік і дружина, тому дівчина забула сказати своєму коханому про рішення поспати. І юнак подумав, що його молода дружина не ніжиться в комі, а покінчила життя самогубством. Тоді в нього геть з’їхав дах, і вже він покінчив із собою, бо подумав, що возз’єднається з коханою на небесах чи де там іще. І коли кохана вийшла зі своєї дводенної коми й побачила, що юнак лежить поряд мертвий, то до неї теж прийшла така сама ідея, і вона себе вбила. Кінець.

У наші дні й у нашій культурі «Ромео і Джульєтта» — синонім романтики. В англомовній культурі ця п’єса вважається історією кохання, емоційним ідеалом, якого треба прагнути. Але якщо подивитися, що реально сталося в історії, то виявляється, що ці дітлахи повністю погубили голови. І повбивали себе, щоб це підтвердити!

Є чимало науковців, які вважають, що Шекспір написав «Ромео і Джульєтту» не для того, аби прославити романтизм, а щоб зобразити його сатирично, показати, який він дурнуватий. Драматург не хотів, аби це було прославлення кохання. Навпаки, це мав бути великий неоновий напис, який ошаленіло блимав: Не підходити! та ще й обтягнутий поліцейською стрічкою з написом: Не заходити всередину.

Ніколи в історії людства романтичне кохання не підносили так, як тепер. Насправді десь аж до середини дев’ятнадцятого століття кохання вважали необов’язковою і потенційно небезпечною психологічною перешкодою на шляху важливіших у житті речей, наприклад, дбайливого господарювання чи одруження із хлопцем, у якого є велика отара овець. Молодих людей часто змушували відмовитися від романтичних почуттів на користь практичних з економічного погляду шлюбів, які могли б гарантувати стабільність для них самих і для їхніх родин.

Але нині всі ми поскручували мізки в напрямку цього конченого скаженого кохання. Воно панує в нашій культурі. І що драматичнішим воно буде, то краще. Це може бути Бен Аффлек, який знищує астероїд і рятує Землю заради дівчини, яку кохає, або Мел Ґібсон, який розстрілює сотні англійців і під час тортур згадує викрадену й закатовану дружину. Це може бути ельфійська крихітка, яка відмовляється від безсмертя, аби бути з Арагорном (у «Володарі перснів»). А може бути тупа комедія, у якій Джиммі Феллон викидає квитки на крутий чемпіонат, бо Дрю Беррімор, ви лише уявіть, потребує його.

Якби це романтичне кохання було кокаїном, уся наша культура нагадувала б Тоні Монтану з фільму «Обличчя зі шрамом» у ту мить, коли він занурює обличчя в гору білого порошку з вигуком: «Привітайтеся з моїм мале-еньким дружбаном!».

Проблема в тому, що романтичне кохання і справді чимось нагадує кокаїн. І це трохи лякає. Бо воно стимулює точнісінько ті самі ділянки мозку, що й наркотик. Підносить, робить вам емоційно і фізично добре на певний час, але створює так само багато проблем, як і вирішує. Геть-чисто кокаїн.

Більшість складників романтичного кохання, за якими ми ганяємося, — драматичні й короткочасні емоційні вияви прихильності, карколомні злети й падіння — не є нормальними та природними виявами кохання. Насправді дуже часто це всього лише форма переконаності у власній «особливості», яка проявляється у стосунках.

Знаю, ви зараз думаєте, що я реально депресивний чувак. Ні, ну чесно, яка нормальна людина буде гнати на романтичне кохання? Але дослухайте до кінця.

Правда в тому, що є життєздатні форми кохання, а є нежиттєздатні. Нежиттєздатне кохання існує між двома людьми, які намагаються уникнути своїх проблем завдяки емоціям, які вони викликають одне в одного. Іншими словами, вони використовують одне одного як місце втечі. Життєздатне кохання існує між двома людьми, які визнають власні проблеми й допомагають одне одному їх вирішити. Різниця між життєздатними й нежиттєздатними стосунками зводиться до двох речей: 1) наскільки кожна людина в цих стосунках готова брати на себе відповідальність і 2) готовність одного партнера заперечити або зустріти заперечення з боку другого.

Там, де стосунки нежиттєздатні й отруйні, почуття відповідальності з обох боків буде слабким, там буде нездатність висловлювати чи/і приймати заперечення. А там, де стосунки життєздатні, сповнені любові, будуть чіткі кордони між двома людьми і їхніми цінностями, буде відкритість до заперечення у разі потреби.

Під «кордонами» я розумію розмежування відповідальності кожного з двох людей за їхні власні проблеми. Люди в життєздатних стосунках із чіткими кордонами братимуть на себе відповідальність за власні цінності та проблеми — і не братимуть відповідальності за проблеми й цінності партнера. Люди в отруйних стосунках зі слабкими кордонами або й без них регулярно уникатимуть брати на себе відповідальність за власні проблеми і/або брати відповідальність за проблеми партнера.

Ось кілька прикладів слабких кордонів.

«Не йди гуляти з друзями без мене. Ти ж знаєш, як я ревную. Залишайся вдома зі мною».

«Мої співробітники — ідіоти. Через них я постійно запізнююся на наради, бо доводиться всім їм розказувати, як треба працювати».

«Не можу повірити, що ти виставила мене дурнем просто на очах у моєї