Марк Менсон - Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем

Робіть щось.

Це «щось» може бути наймізернішим видимим рухом у напрямку чогось інакшого. Це може бути що завгодно.

Ви нарешті доперли, що в усіх стосунках проявили себе в ролі «особливого» відморозка? Хочете виявляти більше співчуття до інших? Зробіть щось. Почніть із простого. Поставте собі за мету вислухати чиюсь проблему й виділіть час на те, аби допомогти. Зробіть це один раз. Або пообіцяйте собі наступного разу, коли буде хріново, визнати, що ви є джерелом власних проблем. Просто спробуйте так зробити і простежте, що ви відчуєте.

Часто цього достатньо, щоб виник ефект снігової кулі. Це буде дія, яка дасть вам натхнення і пробудить мотивацію — іти далі. Ви самі можете стати для себе джерелом натхнення. Ви самі можете стати для себе джерелом мотивації. Почати діяти можна завжди. А якщо ще й вирішити, що для вас мірилом успіху стане «робити щось», — тоді навіть поразка підштовхне вас уперед.

Розділ 8

Як Важливо казати «ні»

У 2009 році я зібрав усе своє манаття, дещо продав, а дещо попросив друзів закинути в гараж на зберігання, вийшов із квартири й поїхав у Південну Америку. На той момент мій невеличкий блог-порадник про побачення набув певної популярності, і я почав заробляти трохи грошей на продажу електронних брошур і онлайн-курсів. Кілька наступних років я планував прожити за кордоном, знайомитися з новими культурами й користуватися перевагами дешевшого життя в країнах Латинської Америки й Азії, а тим часом розвивати бізнес. Це була мрія цифрового кочівника і двадцятип’ятирічного шукача пригод. Це було саме те, чого мені хотілося від життя.

Та хай би яким чудовим і героїчним видавався мій план, не всі цінності, які штовхали мене на кочове життя, були добрі та правильні. Звісно, деякі цінності були гідними захвату: прагнення побачити світ, цікавість до людей і культур, старий-добрий пошук пригод. Але десь насподі вимальовувалися неясні контури сорому. Тоді я навряд чи це усвідомлював, але якби був до кінця чесним із самим собою, то побачив би, як під моїм героїзмом тихенько булькає паскудна цінність. Я не бачив її, але в миті спокою й відвертості із собою її відчував.

«Травматична херня», яку я пережив у підліткові роки, нагородила мене не тільки відчуттям власної «особливості», коли мені було двадцять, а й добрячою порцією питань на тему прив’язаності до людей. Кілька років перед від’їздом із США я провів у спробах компенсувати неадекватність і соціофобію своїх підліткових років. Компенсація вдалася, і то дуже успішно, тож мені почало здаватися, що я можу поспілкуватися з ким захочу, подружитися з ким захочу, полюбити кого захочу, мати секс із ким захочу. То чого мені прив’язуватися до якоїсь однієї людини, та навіть до якоїсь одної соціальної групи, одного міста, країни чи культури? Якщо я міг однаково все пережити, значить, я мав однаково все пережити, хіба ні?

Озброївшись цим грандіозним відчуттям зв’язку зі світом, я пострибав у різні країни понад океанами. Це був глобальний пінг-понг, який тривав більше п’яти років. Я побував у п’ятдесяти п’яти країнах, подружився з десятками людей і переніжився в обіймах чималої кількості коханок — кожну з них легко міняв на наступну, а деяких забував іще до того, як вирушав у наступну країну.

Це було дивовижне життя, сповнене фантастичних досвідів, які просто зривали дах, а ще — штучних емоційних кайфів, які мали приглушити мій підспудний біль. Це були роки, сповнені глибини і водночас позбавлені сенсу. Саме тоді я пережив найважливіші в житті досвіди, які вплинули на мій характер. І саме тоді я змарнував найбільше свого часу й сил.

Тепер я живу в Нью-Йорку. У мене є дім і меблі, електронні рахунки і дружина. Нічого особливо гламурного чи захопливого. Але мені подобається. Бо, проживши стільки років у захваті, найважливіше, що я виніс зі своїх пригод, — це розуміння: абсолютна свобода сама по собі не має сенсу.

Свобода надає простір для виникнення вагоміших сенсів, але в ній самій не обов’язково буде якийсь сенс. Тому, щоб надати власному життю сенсу й вагомості, потрібно відмовлятися від альтернатив, звужувати межі свободи, зробити вибір на користь одного місця, однієї віри або (глибоко вдихаю) однієї людини.

Я поступово зрозумів це, поки роками подорожував туди-сюди. Буває, аби зрозуміти: що занадто, то не здраво, — треба по вуха зануритися в те «занадто». Так сталося зі мною під час подорожей. Коли я переїжджав до п’ятдесят третьої, п’ятдесят четвертої, п’ятдесят п’ятої країни, то до мене почало доходити, що хоча враження були супер, мало які з них справді лишили слід у моєму серці. Поки мої друзі, які лишилися вдома, одружувалися, купували будинки, присвячували свій час цікавим кампаніям або політиці, я перелітав від одного емоційного кайфу до іншого.

2011 року я поїхав у Санкт-Петербург. Їжа там була лайняна. Погода лайняна. (Сніг у травні? Ви що, бляха, знущаєтеся?). Квартира була лайняна. Усе йшло не так як треба. Усе було надто дорого. Люди були грубі й дивно пахли. Ніхто не всміхався, і всі забагато бухали. І все-таки мені сподобалося. Одна з найприкольніших моїх поїздок.

Російська культура така трохи похмура і часто справляє на людей хибне враження. У ній немає штучної привітності та словесної павутини ввічливості. Вам не треба всміхатися до незнайомців або вдавати, що щось подобається, коли насправді це не так. Якщо щось дурнувате, то в Росії ви так і скажете, що воно дурнувате. Якщо хтось поводиться як дебіл, то ви так йому і скажете, що він дебіл. Якщо вам хтось по-справжньому подобається і вам весело разом, то ви так і скажете цій людині, що вона вам подобається і вам весело разом. Неважливо, чи ця людина ваш друг, чи незнайомець, чи хтось, кого ви п’ять хвилин тому зустріли на вулиці.

У перший тиждень через це я почувався ні в сих ні в тих. Запросив на каву російську дівчину, і не минуло й трьох хвилин від початку нашої зустрічі, як вона знущально поглянула на мене й повідомила, що щойно я бовкнув якусь, так би мовити, дурню. Я мало не вдавився кавою. Дівчина сказала це геть не агресивно, навпаки, дуже буденно, ніби йшлося про погоду або про розмір її взуття. Але мене її слова шокували. Зрештою, на заході таку прямолінійність вважають образливою, особливо якщо чують її від людини, яку щойно зустріли.