Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

забирають життя одне в одного, віруючи в тебе? Де любов твоя, Господи? Де дива твої? Чому ти полишив нас? Чому полишив мене?

Він стояв посеред знищеного обстрілом села, задерши голову, та кричав у небо все, що мав на серці. Від самої кораблетрощі слова копичилися в ньому, нашаровувалися мерцями, невиправданою жорстокістю, марними надіями, наче гній у брудній рані, запалилися відчаєм та безвихіддю, аж доки колискова для вбитої дитині не прорвала останню загату.

— Я вірив пристрасно, я молився щодня, я офірував щедро... Мабуть, через це я досі живий. Але навіщо, Господи, бути живим у такому потворному світі?

Військові товариші витріщалися на нього, обмінювалися спантеличеними поглядами, але підходити не наважувалися.

— Треба змінити його потворність, чи не так? Такий твій задум, Боже? Робити все нашими руками? Ні, не вірю. Годі! Ти дарував нам свободу волі — отже, відтоді ми самі по собі! Чуєш, Боже? Я сам по собі!

...Вона говорила далі, а шляхтич витрясав із гаманця таляри — назбиралося майже пара дукачів — і висипав їй усю пригорщу.

— Візьміть гроші та їдьте до лікаря у Львів, — порадив Ярема. — Вони вміють лікувати такі сухоти, що жоден знахар побороти не спроможеться.

Жінка з недовірою дивилася на срібло у своїх руках. Зіниці її розширилися, на віях застигли сльозинки.

— Ви... Ясний... Справді? Так багато! Що я винна? — вона провела рукою по обличчю, втираючи сльози. — Просіть, що забажаєте, віддам! Хоч себе всю віддам, беріть, як забажаєте!

— Ні-ні-ні, — Ярема для переконливості виставив руки наперед. — Я ці гроші проп'ю, а вам вони сина врятують.

Попри його застережливо випнуті руки жінка кинулася з обіймами.

— Дякую! Пресвята Діва Марія! Дякую, — не встиг Ярема ворухнутися, як вона так само стрімко впала йому в ноги. — Най вас Бог береже, лицарю ясний, за вашу щедрість християнську... За все!

З кутка лупали очиськами налякані дітлахи, не розуміючи, що відбувається.

— Не варто, — повторив шляхтич, рішуче взяв її за плечі та підвів. — Не марнуйте часу та негайно вирушайте з сином до Львова.

— До лікаря!

— Так. Грошей має вистачити. А як ні, то ви щось вигадаєте, правда ж?

— Вигадаю, вкраду, все зроблю, будь-що, — посміхнулася, від чого її обличчя помолодшало років на десять.

Ярема сховав порожнього гаманця та пішов геть.

— Він одужає! Одужає і через три роки сам у джури піде! — долинуло від хутора. — Теж людей рятуватиме!

Вона брехала, та Яремі було байдуже. Якби й від минулого було так само легко відкупитися...

Але ті спомини поросли бур'янами, глибокими, отруйними бур'янами, що зачахнуть лише з його смертю.

***

Северин мав потрапити до фортеці через древній, забутий підземний хід. У покинутих шахтах, що сполучалися з проходом, він натрапив на завал та вирішив не марнувати часу на пошук іншого шляху, а перейти ділянку через Потойбіччя. Думка виявилася кепською: у Потойбіччі на тому місці зяяло провалля. За кілька секунд характерник приземлився на купу вугілля.

— Курва, на хвору ногу! — старий шрам від дерев'яного штиха пронизав болем усеньке стегно. — Чому завжди на хвору ногу?!

Навіть на полі бою шалені кулі влучали саме в неї.

Чорнововк прокашлявся від вугільного пилу, підняв смолоскип та роззирнувся: суцільна темрява. Після огляду штольні стало зрозуміло, що він потрапив до підземного лабіринту. Про жодне завдання тепер не йшлося: невдаха-диверсант мав рятуватися. З мапи тут жодної користі, а перестрибувати назад занадто ризиковано. Треба вийти на відкритий простір, і тільки потім... Чорнововк спробував повернутися шляхом, яким прийшов, уперся в стіну, вилаявся, покрутився трохи навмання й остаточно заблукав.

До відлуння кроків додалося друге: хтось сновигав неподалік, намагаючись потрапити у ритм його ходи, але постійно помилявся та робив зайвий крок. Северин звик, що в Потойбіччі навіть у глухих закутках можна зустріти когось живого, і товариства не злякався — навпаки, то міг бути шанс на порятунок.

— Агов! — гукнув Чорнововк. — Я знаю, що ти тут! Чую твої кроки! Виходь, не ображу.

Із темряви до нього випливло міцне коротке створіння моторошного вигляду. За одяг правив потужний волохатий покрив, щільно всипаний кам'яним порохом. Ручиська — великі, могутні, зіткані з канатів м'язів — сягали колін, на пальцях — грубезні ороговілі пазурі. Ними можна було трощити каміння: певно, саме цим створіння і займалося. Страхітливий копач закліпав сльозавими очима.

— Ти розумієш мене? — про всяк випадок спитав Северин. Він уперше спілкувався з представником Потойбіччя поза кордонами Українського Гетьманату.

— Розумію всі мови, — почулося у відповідь. — Я — цверг, а ти — зайда. Зайда у штольнях цверга. Забирайся.

— З радістю! Я й не збирався вештатися чужими угіддями. Виведеш мене назовні?

— Виведу, коли заплатиш, — кивнула волохата голова. — Що даси?

— Маю монети...

— Ні, — відмовився цверг. — Тільки каміння. Маєш коштовне каміння?

— Не маю.

— Бувай.

— Постривай! Ти ж не хочеш, аби я вештався твоїми штольнями? То, може, проведеш безкоштовно? — зазвичай такі хитрощі спрацьовували.

Але не з цвергом.

— Ти тут помреш. Я зачекаю. Бувай.

Рішення прийшло миттєво. Северин давно вичитав про цей ритуал у щоденниках брата Блукача, старанно вивчив його, проте ніколи не наважувався повторити. Але тепер йшлося про виживання... Характерник вихопив ножа, порізав загрубілу пучку великого пальця та кинувся до цверга. Мав єдиний шанс: якщо забаритися чи помилитися, удар пазурів розірве йому шию.

Засліплений кинутим смолоскипом, цверг отримав хук та зігнувся. Ніж прорізав грубу шкіру, набрав цвергової крові, встряг у землю. Сіроманець приклав скривавлену пучку між очей цверґа, прошепотів формулу та похапцем відскочив, бо тварюка готувалася завдати удару.

Удача або смерть!

— Наказую ніколи не шкодити мені навмисно чи ненавмисно, — випалив Северин.

Кулачиська, схожі на ковадла, опустилися. Цверг спробував здійняти їх, натомість розпачливо завив. Кривава цяточка між очей засяяла: тепер він не міг ані позбутися її, ані чинити опір наказам характерника.

— Наказую вивести мене з цих печер на відкритий простір, — Чорнововк підняв ножа та смолоскипа.

Цверг вищирив на нього чорні ікла.

— А казав, що не образиш.

Розвернувшись, істота попленталася в темряву, Северин рушив слідом, ледь не пританцьовуючи на радощах.

Вдалося! Йому вдалося! Авжеж, це було підступно та не по-лицарськи, але він не мав чим платити жадібному цвергу за вихід. Провідник тим часом плутався, волочив ноги,