Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Секундочку, — пробурмотіла вона. Випросталася, і я впізнав Карен Тейт.

Я й забув, що Броуді казав, що вона заправляє селищною крамницею. Без штучного припливу алкоголю вона здавалася ще виснаженішою, ніж будь-коли — на одутлому обличчі залишився тільки привид утраченої краси. Усмішка продавчині одразу була штучною, а коли та побачила клієнта, зникла зовсім.

— У вас є замки? — запитав я.

Вона тицьнула підборіддям у бік полиці на задній стіні, де були нагромаджені ящики із залізними виробами.

— Дякую, — сказав я.

Вона не відповіла. Перебираючи ящики з болтами, гвинтами та цвяхами, я відчував на собі її ворожий і обурений погляд. Але знайшов те, що шукав: міцний замок і котушку ланцюга.

— І метр цього, будь ласка.

— Тамо фрези на полиці.

Я не був впевнений, що зможу розрізати ланцюг однією рукою, але просити про допомогу не став — немає чого дарувати їй таке задоволення. Я попорпався на іншій полиці, зрештою знайшов пару болторізів поряд зі старим дерев’яним метром. Відміряв ланцюг та розрізав його, притримуючи стегном одну ручку різака. Поклавши все на місце, я відніс ланцюг і замок на прилавок.

— І ще ось це. — Я вибрав з вітрини велику плитку шоколаду.

Вона мовчки пробила все на касі, глянула, як я дістаю з гаманця банкноту.

— Решти нема.

Шухляда каси була висунута, демонструючи жменю монет і менших купюр. Карен зухвало дивилася на мене.

Я поклав гаманець назад і покопався в кишені. Вона спостерігала, як я рахую дрібні монети, тоді кинула їх у касу. Решти так і не дала, але сперечатися було марно. Я взяв свої покупки й попрямував до дверей.

— Думаєте, шоколадки хвате, щоб під юпку залізти?

— Що? — Я вухам своїм не повірив.

Але вона тільки кисло дивилася на мене. Я вийшов, утримавшись від спокуси грюкнути дверима. Все ще розлючений, думав одразу повернутися з ланцюгом до медпункту. Але Броуді був непохитний, вимагаючи, щоб я спочатку поїв. Я знав, що він діло каже, і чомусь не думав, що хтось наважиться на підступні дії, поки старий інспектор стоїть на варті.

Прогулянка до готелю мене розрадила. Було вітряно, але принаймні дощ припинився, повітря віяло холодом і свіжістю. Поки я дійшов до провулка, що веде до готелю, мій гнів почав вщухати. З вікон гостинно лилося світло, всередині мене зустрів запах свіжого хліба та розпеченого торфу. Я пішов коридором, шукаючи Елен. Велично зацокав старий годинник. За барною стійкою нікого не було, але з кухні долинали тихі голоси.

Елен і якогось чоловіка.

Я постукав у двері, й голоси замовкли.

— Хвилинку, — вигукнула Елен.

За мить вона відчинила двері. Мене огорнув дріжджовий запах теплого хліба.

— Вибачте. Просто дістаю хліби з духовки.

Вона була сама. Її співрозмовник, мабуть, вийшов через чорний хід. Елен діставала хліб із форм, але я помітив, що вона плаче.

— Усе гаразд? — запитав я.

— Так, добре. — Але вона трималася до мене спиною.

Я вагався, а потім дістав плитку шоколаду.

— Я ось приніс для Анни. Сподіваюся, ви не проти, їй можна шоколад?

Вона посміхнулася, витерла останні сльози.

— Ні. Дуже мило з вашого боку.

— Ви точно впевнені?..

— Зі мною все гаразд. Справді. — Вона ще раз всміхнулася мені, цього разу веселіше.

Я пішов. Ми не настільки добре знайомі, щоб розпитувати чи лізти зі співчуттям. Але я не міг не гадати, що за чоловік був у Елен і чому вона хотіла приховати його візит.

Або чому він змусив її плакати.

14

Після гарячого душу та зміни одягу мені стало легше. Я вже використав усе, що спакував для поїздки до Ґрампіанів, і зазначив собі, що треба запитати Елен, чи можна десь попрати речі. Плече все ще боліло, але душ допоміг, і два ібупрофени, які я прийняв, почали діяти. Тож я спустився на перший поверх, щоб щось поїсти.

Проте біля бару зупинився. Не хотілося заходити. Навіть до цього я почувався аутсайдером, але тепер ступінь моєї ізоляції раптово зріс. Попри моє переконання, що вбивця жінки має бути на острові і, можливо, це навіть хтось, кого я бачив, це досі особливо ніяк на мене не впливало. Я тут, щоб виконувати свою роботу. Однак тепер хтось пробрався до клубу, хтось шпигував за мною, і я не мав уявлення, хто й чому.

Чомусь здавалося, що межу перетнуто.

«Не впадай у параною. І пам’ятай, що сказав Броуді: доки сюди не прибуде команда підтримки, найкращий захист — не повідомляти те, що ми знаємо».

Я штовхнув двері до бару. Погода, схоже, розігнала частину клієнтів. Я з полегшенням побачив, що Ґатрі та Карен Тейт ніде не видно, а з гравців у доміно прийшов лише один. Він сумно сидів за столом, і перед ним чекала коробка з грою.

Але Кінрос був на місці. Мовчки дивився у свою пінту, а його син сором’язливо згорбився на барному стільці поруч. Фрейзер теж прийшов і сидів за столом сам, атакуючи тарілку, наповнену сосисками з овочевим пюре. Очевидно, він не гаяв часу на повернення, щойно Дункан змінив його у фургоні.

Біля його тарілки стояла чарка віскі, сповіщаючи, що він не працює, а рум’янець на обличчі сержанта спричиняв сумніви, що то перша.

— Боже, я помираю з голоду, — пробуркотів він, нагрібаючи виделкою картоплю, коли я сів за його стіл. У вусах застрягли крихти їжі. — По-перше, не їв цілий день. Можу вам сказати, це не жарт чергувати у фургоні в цю кляту погоду.

«Він не здавався таким стурбованим, коли там сидів Дункан», — іронічно подумав я.

— Чи казав вам Дункан, що у нас є зловмисник? — запитав я стиха.

— Так. — Він зневажливо помахав виделкою. — Мабуть, кляті дітлахи.

— Броуді не впевнений щодо цього.

— Я б не звертав особливої уваги на те, що він каже, — пирхнув сержант, дожовуючи ковбасу. — Дункан сказав, що ви вирішили, ніби мертва жінка була повією зі Сторновея. Так?

Я роззирнувся навколо — переконатися, що ніхто не чує.

— Я не знаю, звідки вона. Але думаю, що вона, ймовірно, була повією, так.

— І, судячи з усього, наркоманкою. — Він запив їжу ковтком віскі. — Якщо хочете знати мою думку, вона припхалася сюди, щоб обслуговувати підрядників, і один із них