Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Думаю, мені буде спокійніше, якщо ми все-таки замкнемо клуб сьогодні ввечері, — продовжив він. — У сільському магазині продаються ланцюжки та навісні замки. Можемо щось там підібрати, щоб зробити це місце принаймні трохи безпечнішим. Не бачу сенсу ризикувати.

Я теж не бачив, якщо вже на те пішло.

Броуді по-діловому кивнув у бік черепа, який лежав на металевому столі.

— Як просувається?

— Повільно. Намагався знайти якусь підказку щодо того, хто вона.

— Ви можете зробити це з того, що залишилося? — здивовано запитав Броуді.

— Не знаю. Але можу спробувати.

Я повернувся до столика, де лежав череп, і ввімкнув галогенну лампу, Броуді та Дункан підійшли подивитися.

— Стан зубів цікавий.

Вони потріскалися від вогню, але до того були дуже гнилими. Навряд чи в якомусь із них є пломби, або, як і є, то старі. Очевидно, вона роками не бувала в стоматолога, що свідчить про те, що жертва, вочевидь, походила з бідного соціального прошарку. Представники середнього класу здебільшого доглядають за своїми зубами. До того ж її зуби були не просто погані; деякі з них виявилися стертими майже до ясен. Для людини такого молодого віку це була промовиста ознака вживання важких наркотиків.

— Ви думаєте, вона була наркоманкою? — запитав Броуді.

— Я б так сказав.

Дункан підвів очі.

— Я думав, що більшість наркоманів худі. Хіба ви не ка­зали, що цей ефект ґнота означає, що вона має зай­ву вагу?

Доречний коментар.

— Мабуть, у неї було більше жиру, ніж у середньому, так. Але багато залежить від обміну речовин і того, як сильно вона вживала. Це не означає, що вона не вживала наркотики. Але є ще дещо. Пам’ятаєте, як я сказав, чому її ноги не обгоріли?

— Недостатньо м’яса на них? — припустив Дункан.

— І жодної тканини, яка б відіграла роль ґнота. На ній були кросівки, але без панчіх чи колготок. Чи шкарпеток. Я б припустив, що вона була одягнена в щось на кшталт спідниці з жакетом чи коротким пальтом. Дешева легкозаймиста тканина, напевно, з неї вийшов хороший ґніт.

Я подивився на залишки черепа, засмучений тим, як жорстоко ми розкривали її життя. Але це був єдиний спосіб зловити того, хто зробив це з нею.

— Отже, ми маємо молоду жінку, яка серйозно вживала наркотики, яка запустила себе настільки, щоб у неї згнили зуби, і яка була бідно одягнена, з голими ногами в лютому, — продовжив я. — Що це говорить про її спосіб життя?

— Вона була повією, — виснував Дункан, цього разу майже переконано.

Броуді задумливо потер підборіддя.

— Є лише одна причина, чому працьовита дівчина приїхала б аж сюди.

— Відвідати клієнта? — запитав я.

— Мені важко придумати іншу причину. Ми вже припускали, що вона знає свого вбивцю. І це пояснило б, чому ніхто начебто не знав, що вона була на острові. Чоловіки, які платять за секс, зазвичай цього факту не афішують.

Але щось у його міркуваннях мені здалося не зовсім правильним.

— Однак це до біса довгий шлях для такого домашнього візиту. І навіщо ризикувати й приводити повію на Руну, якщо хвилюєшся, що люди дізнаються? Логічніше було б піти до неї, ніж привести її сюди.

Броуді замислився.

— Є ще одна можливість. Вона не перша повія, яка намагалася шантажувати клієнта. З огляду на її звичку до наркотиків, вона могла подумати, що подорож того варта, якщо можна заробити грошей.

Правдоподібна теорія. Шантаж був достатньо вагомим мотивом для вбивства, і він відповідав фактам, які ми мали досі. Не те щоб їх було багато.

— Можливо, ви маєте рацію, — сказав я, надто втомлений, щоб далі намагатися зрозуміти ситуацію. — Але ми лише здогадуємося. Я насправді не знаю достатньо для подальших припущень на цьому етапі.

— То так, правду кажете, — рішуче погодився Броуді. — Але думаю, коли ми дізнаємося, з ким вона хотіла тут побачитися — і навіщо, — ми знайдемо її вбивцю.

Дивлячись на мокрі сліди, що сохнуть на підлозі, я гадав, чи не знайшов нас уже сам вбивця.

Броуді зголосився залишитися в медпункті, щоб я міг повернутися в готель, щось поїсти й купити в сільській крамниці навісний замок з ланцюжком.

— Вам потрібна перерва. Вигляд у вас геть кепський. — Він відсунув стілець перед дверима й всівся.

Звісно, я про це знав. У мене боліло плече, я втомився і не їв від сніданку. Дункан підвіз мене на «рендж-ровері» аж до крамниці, яка, сподівався Броуді, мала бути відчинена. Дощ припинився, але вітер ще гойдав машину, поки ми їхали селищем. Броуді сказав, що телефони досі не працюють, тому я позичив у Дункана рацію, щоб спробувати додзвонитися до Дженні. Цифровий чи ні, сигнал був непевний, і коли я нарешті з’єднався, то знову потрапив на голосову пошту. «А чого ти хотів? Вона не збирається сидіти й чекати, поки ти подзвониш». Розчарований, я повернув Дункану радіо. Він узяв його неуважно, занурений у якісь свої думки. За винятком моментів, коли я пояснював свої висновки, він майже слова не зронив. Щось він зовсім замислився, навіть ледь не проминув крамницю, й мені довелося нагадати йому, що треба зупинитися.

— Вибачте. — Він пригальмував.

Коли я виходив з машини, він так і сидів з якимось відсутнім виразом обличчя, але я пояснив його стан тим, що констебль не в захваті від перспективи ще однієї ночівлі у фургоні.

— Не треба чекати, я звідси пішки піду, — сказав я йому. — Свіже повітря не завадить.

— Докторе Гантер? — запитав він, перш ніж я встиг зачинити двері.

— Так? — Я затулявся від вітру.

Але що б він не збирався сказати, мабуть, передумав.

— Нічого. Не має значення.

— Точно?

— Так. Просто набрав дурного в голову. — Він збентежено всміхнувся. — Поїду краще зміню сержанта Фрейзера. Він уб’є мене, якщо спізнюся.

Треба було допитатися, що в нього на думці. Але що б то не було, я гадав, що він скаже, коли буде готовий.

Він поїхав, і я підняв руку на знак прощання, та не знаю, чи побачив він мене. Я обернувся до крамниці. Всередині все ще горіло світло, а на дверях висів напис «Відчинено». Про мій вхід оголосило дзеленькання дзвіночків. Усередині крамниця виявилася набита консервами, обладнанням та продуктами. Запах повернув мене в дитинство; п’янкий аромат сиру, свічок і сірників. За потертим дерев’яним прилавком нахилилася жінка, розпаковуючи коробку