Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

З огляду на його грубі манери по телефону, я очікував найгіршого. Але, на мій подив, він почав з вибачення.

— Вибачте, якщо по телефону я був різкий, — сказав він. — Важкий був тиждень і я не дуже добре себе почуваю. Присядете?

Я вмостився на кріслі з іншого боку столу.

— Дякую, — сказав я. — І дякую, що погодилися зустрі­тися зі мною.

— Що ж, спочатку я не був упевнений, що мені слід це робити. Я подумав, що ви журналіст, який хоче розвести мене на розмову про Алісію. Але тоді я подзвонив до «Ґроу» і перевірив, чи ви там працюєте.

— Зрозуміло. Таке часто трапляється? Я про журналістів.

— Останнім часом ні. Раніше — так. Я навчився бути напоготові…

Він збирався ще щось сказати, але чхнув і простягнув руку до паперових серветок.

— Вибачте, уся моя родина хворіє.

Він висякався. Я детальніше роздивився його. На відміну від свого молодшого брата, Макс Беренсон не був привабливим чоловіком. Імпозантний та лисіючий. Його лице було вкрите глибокими рубцями від вугрів. Він використовував пряний старомодний чоловічий одеколон, подібний до того, яким користувався мій батько. Його офіс так само мав традиційний вигляд, тут панував заспокійливий аромат шкіряних меблів, дерева, книжок. Не можна було ще більше відрізнятися від світу, в якому жив Ґебріел: світу кольору і краси заради краси. Вони з Максом очевидно були геть не схожі.

На столі стояло фото Ґебріела в рамці. Щира світлина — ймовірно, її зробив Макс? — Ґебріел сидить на огорожі в полі за містом, волосся розвівається на вітрі, на шиї висить фотоапарат. Він більше схожий на актора, ніж на фотографа. Чи на актора, який вдає фотографа.

Макс помітив, що я розглядаю фотографію, і кивнув, ніби читаючи мої думки.

— Моєму братові дісталися чудове волосся і врода, а мені — мізки. — Він засміявся. — Я жартую. Насправді мене всиновили. Ми з Ґебріелом не кревні родичі.

— Я цього не знав. Вас обох всиновили?

— Ні, лише мене. Наші батьки думали, що не можуть мати дітей. Але після того, як всиновили мене, невдовзі зачали власну дитину. Таке часто трапляється. Щось пов’язане зі зняттям стресу.

— Ви з Ґебріелом були близькі?

— Більше, ніж інші. Хоча, звісно, він був у центрі уваги, а я — в його тіні.

— Чому так сталося?

— Ну, навряд чи цього могло не статися. Ґебріел був особливий, навіть у дитинстві.

Макс мав звичку гратися зі своєю обручкою. Він постійно крутив її навколо пальця під час розмови.

— Знаєте, Ґебріел скрізь носив із собою фотоапарат, робив знімки. Батько гадав, що він божевільний. Виявилося, що він був геній, мій брат. Ви бачили його роботи?

Я дипломатично всміхнувся. Я не мав бажання обговорювати переваги Ґебріела як фотографа. Натомість я знову спрямував розмову до Алісії.

— Ви, безсумнівно, добре її знали?

— Алісію? Безсумнівно?

При згадці про неї щось змінилося в Максі. Його теплота зникла. Його тон був холодним.

— Не знаю, чи зможу вам допомогти, — провадив він. — Я не представляв Алісію в суді. Якщо вам потрібні подробиці судового процесу, можу дати вам контакти свого колеги, Патріка Доерті.

— Це мене не цікавить.

— Ні? — Він здивовано подивився на мене. — Для психотерапевта зустрічатися з адвокатом пацієнта — звична практика?

— Якщо мій пацієнт не розмовляє — так.

Здавалося, Макс замислився над цим.

— Зрозуміло. Що ж, як я казав, не знаю, чим можу вам допомогти, тож…

— У мене є лише кілька питань.

— Дуже добре. Починайте.

— Пам’ятаю, ніби колись читав у пресі, що ви бачили Ґебріела й Алісію ввечері перед убивством.

— Так, ми разом обідали.

— Якими вони вам здалися?

Очі Макса стали скляними. Вочевидь, це питання йому ставили сотні разів, і він відповів автоматично, не думаючи:

— Звичайними. Цілком звичайними.

— І Алісія?

— Звичайною. — Він знизав плечима. — Можливо, трохи знервованішою, ніж завжди, але…

— Але?