Джон Гришем - Фірма

де займався щодня. Там ще й явно були апарати для штучної засмаги. Ейвері дійсно справляв враження.

— І як тобі моя одежина? — запитав він Мітча.

— Чудово. Дуже личить.

— В мене є ще, якщо хочеш.

— Ні, дякую. Я звик до своїх спортивних університетських шортів.

Ейвері сьорбнув зі склянки й задивився вдалечінь.

— Я бував тут десятки разів, та однаково це вражає. Вже навіть замислююся поселитися тут на пенсії.

— Так, тут гарно. Ходитимете на пляж і ловитимете крабів.

— Гратиму в доміно й питиму «Ред Страйп». Ти колись пробував «Ред Страйп»?

— Ні, не пригадую.

— Ходімо, візьмеш.

Бар на відкритому повітрі називався «Ромоголові». Його заполонили спраглі туристи, один столик зайняли місцеві гравці у доміно. Ейвері проштовхався крізь натовп до стійки й повернувся з двома пляшками. Вони знайшли вільне місце біля доміношників.

— Ось цим я й займуся, коли вийду на пенсію. Оселюся тут і зароблятиму на життя грою в доміно і питиму «Ред Страйп».

— Добре пиво.

— А коли набридне доміно, гратиму в дартс, — Ейвері кивнув у куток, де компанія англійців кидала дротики в мішень та гиркалася одне з одним. — Коли вже й дартс набридне, хто знає, чим тоді займатимуся. Перепрошую.

Він підвівся і вийшов на відкриту площадку, де за столик щойно всілися дві красуні у бікіні. Він назвався, його запросили за столик. А Мітч замовив нову пляшку пива і вийшов на берег. Оддалік виднілися будівлі банків Джорджтауна. В їхній бік він і попрямував.

На розкладних столиках навколо басейну порозставляли наїдки. Барбекю з акулячого м’яса, групер на грилі, черепашки, устриці, омари, червоний окунь. Все — з моря, все свіженьке. Довкола столиків стовпилися туристи й набирали страви у тарілки, а офіціанти снували туди-сюди, розносячи галони ромового пуншу. З повними тарілками туристи сідали у внутрішньому дворі навпроти «Ромоголових» і дивилися на море. Гурт під назвою «Босяки» награвав реґґі. Сонце сховалося за хмарою, а потім закотилося за видноколо.

Мітч слідом за Ейвері попрямував від буфету до столика, там на них чекали дві жінки. Вони виявилися сестрами, обом під тридцять, обидві розлучені і п’яненькі. Одна, та, яку звали Кері, видно, накинула оком на Ейвері, а друга, Джулія, відверто загравала до Мітча. А він ще подумав, що ж то Ейвері вже встиг їм розповісти.

— Бачу, ти одружений, — підсунувшись близенько, мовила Джулія.

— Так, і щасливий у шлюбі.

Вона виклично всміхнулася. Ейвері ж підморгнув своїй. Мітч ухопив склянку з пуншем і миттю її осушив.

Втупившись у тарілку, він думав про Еббі — більш ні про кого. Якби довелося пояснювати, то він би не зміг сказати, чому. Вечеря у компанії двох ледь одягнених привабливих жінок. Він би не зумів нічого пояснити. Запала ніякова мовчанка. Офіціант поставив новий глек на стіл, його швидко видудлили. Ейвері ще більше пожвавився. Розповів сестрам про те, як Мітч грав у футбол за «Нью-Йорк Джаєнтс», як двічі ставав володарем «Супербоулу». Нібито заробляв уже мільйон за рік, аж раптово пошкодив коліно. І це поклало край його спортивній кар’єрі. Мітч лиш хитав головою і пив. Джулія не зводила з нього погляду й дедалі ближче підсувалася.

Музика заграла гучніше — настав час для танців. Половина присутніх рушила до дерев’яного танцмайданчика під пальмами, що розташовувався поміж басейном і пляжем.

— Танцюймо! — вигукнув Ейвері, схопивши за руки свою жінку, і вони швидко загубилися серед галасливих туристів.

А Джулія тим часом вже зовсім близько пригорнулася до Мітча і поклала руку на його стегно.

— Не хочеш потанцювати?

— Ні.

— Чудово. Я теж не хочу. А чого б тобі хотілося? — вона терлася грудьми об його руку, на вустах заграла зваблива усмішка — майже торкалася його обличчя.

— Я нічого не планую, — сказав він, забираючи з коліна її руку.

— Ой, та ну, чого ти? Порозважаймося. Дружина нічого не дізнається.

— Послухай, ти дуже мила дівчина, але дарма на мене витрачаєш час. Ще рано, у тебе досить часу, щоб знайти іншого мужика.

— От розумник.

Рука знову опустилася на коліно. Мітч зітхнув.

— От просто зникни, і все.

— Вибач, що? — забрала руку.

— Я сказав: забирайся.

Вона відхилилася.

— Та що з тобою?

— Я гидую хвороб, які виникають од занадто близького спілкування. Забирайся.

— Сам забирайся.

— Гарна ідея. Думаю, мені варто зникнути. Радий знайомству.

Мітч узяв склянку з пуншем і попрямував до барної стійки повз танцюючих. Замовив «Ред Страйп», сам сів у темному закутку патіо. На пляжі ані душі. На воді ряхтіли вогники численних човнів. За спиною чулися пісні «Босяків», звуки та сміх карибської ночі. Мітч подумав про те, що тут гарно, однак з Еббі було би значно краще. Можливо, наступного літа вони приїдуть сюди у відпустку. Їм обом треба було десь побути разом, подалі від дому і його роботи. Між ними виникла якась смуга, її й визначити важко. Вони її не могли пояснити, та обоє відчували. Він боявся цієї смуги відчуження.

— На що ви дивитеся?

Голос його налякав. Вона підійшла до столика і сіла поруч. Місцева жінка, темношкіра, синьоока чи кароока — у пітьмі важко було визначити. Та він зрозумів, що очі гарні, теплий незахмарений погляд. Темне хвилясте волосся було зачесане назад і спадало до пояса. В її екзотичній зовнішності відчувалося і біле, і чорне, і, певно, латиноамериканське коріння. Білий ліф купальника ледве прикривав повні груди. Довга кольорова спідниця з розпіркою аж до пояса, через яку можна було побачити все, коли жінка сідала, схрестивши босі ноги.

— Та ні на що, — відповів Мітч.

То була зовсім юна дівчина.

— Ти звідки? — вона по-дитячому всміхнулась, оголивши ідеально білі зуби.

— Зі США.

— Це ж зрозуміло, що зі США, — захихотіла вона. — А там ти де живеш?

— У Мемфісі.

— Сюди з Мемфіса приїжджає багато людей. Любителі по-пірнати.

— А ти місцева?

— Так, я тут народилася. Моя мама — місцева. А тато англієць. Його нема, повернувся назад, звідки приїхав.

— Хочеш випити? — запитав Мітч.

— Так. Ром із содовою.

Він пішов до бармена, зачекав, поки приготують напій. Та в шлунку розливалося якесь нервове очікування. Можна було ще розчинитися у пітьмі, злитися з натовпом, сховатися у затишному котеджі. Можна було б замкнути двері й посидіти з книжкою,