Джон Гришем - Фірма

— Тож ти їдеш?

— Звичайно, їду. Скільки ми там пробудемо?

— Кілька днів. Зупинимося в кондомініумі, який належить фірмі. В іншому спиниться Тоні Кеппс. Я стараюсь організувати чартер від фірми. Але може так статися, що полетимо комерційним рейсом.

— Для себе я проблем не бачу.

На борту лайнера Кайманських авіаліній лише двоє пасажирів були одягнені в краватки, та після першого тосту випитого безкоштовного ромового пуншу Ейвері стягнув свою краватку й засунув її до кишені піджака. Пунш їм подала красива засмагла до чорноти стюардеса з блакитними очима та приємною усмішкою. Ейвері вкотре повторив, які ж тут чудові жінки.

Мітч сидів коло ілюмінатора і усіляко намагався приховати збентеження від першого польоту за межі країни. Він уже й книжку знайшов у бібліотеці про Кайманові острови. Там є три великих острови — Великий Кайман, Малий Кайман та Кайман Брак. На двох менших населення було небагато, туристи до них навідувалися рідко. На Великому Каймані проживає тринадцять тисяч осіб, там зареєстровано дванадцять тисяч корпорацій і три сотні банків. Населення складалося на двадцять відсотків із білих, двадцять — із чорношкірих, решті, здається, було байдуже. Столиця Джорджтаун за останні роки стала інтернаціональним податковим раєм. А банківські вклади були засекречені не згірше за швейцарські. Тут не платили податку на прибуток, корпоративного податку, податку на капітальні вкладення, на майно, чи на дарунки. Часом компанії і вкладники мали гарантоване звільнення від оподаткування на період п’ятдесяти років. Острови були підлеглою територією Британії й мали на диво стабільний уряд. Відсутність податку на імпорт товарів і вкладення в туристичний бізнес забезпечувала популярність уряду. Злочинності й безробіття не було взагалі.

Острів Великий Кайман завдовжки двадцять три милі, завширшки — вісім, місцями — менше, а з літака здавався крихітним. Така собі невеличка скеля, оточена сапфіровими водами.

Здавалося, вони приземляться просто в лагуну, й лиш в останні секунди виникла асфальтова доріжка суші й підхопила літак. Вони зійшли з борту й пройшли митницю. Кольоровий хлопчик забрав сумки Мітча й Евері та вкинув їх до багажника «форда» 1972 року. Мітч відсипав щедрі чайові.

— Пляж «Сьома Миля», — наказав Ейвері таксисту, допиваючи з пляшечки залишки ромового пуншу.

— Окей, друже, — прогудів таксист. Він завів авто і спрямував колеса в напрямку Джорджтауна. З радіо глухо чулися ритми реґґі. Водій у такт трусив головою, смикав плечима й відбивав пальцями ритм на кермі. А ще вони мчали по лівій стороні дороги, щоправда, тут так їздили всі. Мітч перехрестивши ноги, зручно розсівся на потертому сидінні. В авто кондиціонера не було, та хоч вікна опущені. Вологе тропічне повітря обдувало обличчя й розвівало волосся. Доволі приємні відчуття.

Рельєф острова був рівнинним, дорогу до Джорджтауна запрудили маленькі запилюжені європейські автівки, скутери й велосипеди. Пообіч шляху стояли одноповерхові будиночки, яскраво пофарбовані, усі під бляшаними дашками. Газони перед ними невеликі, трава росла негусто, але дворики були чистенькими. Що ближче було місто, то частіше траплялися крамниці. Біліли дво- і триповерхові каркасні споруди, коло них від сонця під тентами ховалися туристи. Автівка різко звернула з дороги, і вони враз опинилися в діловому центрі міста, серед сучасних банківських будівель.

Ейвері взяв на себе роль гіда.

— Тут повно банків зі всього світу: Німеччини, Франції, Великої Британії, Канади, Іспанії, Японії, Данії, навіть Саудівської Аравії та Ізраїлю. Вже їх більше трьохсот за останніми підрахунками. Острови стали раєм, прихистком, для тих, хто ховається від податків. Місцеві банкіри надзвичайно таємничі. Швейцарські порівняно з ними набагато язикатіші.

Вулиці були запруджені машинами, тож водій збавив швидкість, і вітерець зник.

— Я бачу, тут чимало канадських банків, — зауважив Мітч.

— Ото справа — Монреальський королівський банк. Завтра о десятій ранку ми там маємо бути. Майже всі наші справи пов’язані саме з канадськими банками.

— І є на те причини?

— Вони дуже надійні та спокійні.

Жвава вулиця повертала й вливалася в іншу. За перехрестям синню зблиснуло на сонці й заполонило обрій Карибське море. В затоці стояло круїзне судно.

— Це Свинарна затока, — сказав Ейвері. — Саме тут кидали якір піратські кораблі триста років тому. Над усіма панував Блекберд. Десь і скарби заховані. Частину їх навіть знайшли кілька років тому в якійсь печері неподалік звідси, під Боддентауном.

Мітч кивнув, ніби і справді повірив у легенду. У дзеркальці помітив, як усміхнувся таксист.

Ейвері витер піт із чола.

— Ці місця завжди приваблювали піратів. Колись — Чорну Бороду, сьогодні — тих, хто об’єдналися у корпорації й приховують тут грошики. Правда, друже?

— Правда, друже, — відповів таксист.

— А ось пляж «Сьома миля», — розповідав Ейвері. — Один із найкрасивіших і найвідоміших на світі. Правда, друже?

— Правда, друже.

— Пісочок білий, мов цукор. Тепла, чиста водичка. Гарячі, красиві жіночки. Правда, друже?

— Правда, друже.

— А в «Пальмах» і досі готують надворі, сьогодні теж?

— Так, друже. З шостої вечора.

— Це неподалік від нашого кондомініуму. «Пальми» — дуже популярний готель, центр життя всього узбережжя.

А Мітч усміхався й дивився на готелі, повз які вони їхали. Пригадалася співбесіда в Гарварді, як тоді Олівер Ламберт вихвалявся, буцім, фірма косо дивиться на розлучення й залицяння. І на пиятику. Може, Ейвері пропустив ті проповіді? А може, й ні.

Їхній кондомініум розташовувався у центрі пляжу «Сьома Миля» поряд із подібною спорудою та «Пальмами». Кімнати були просторими і й розкішно вмебльованими. Ейвері сказав, що кожен котедж можна було продати щонайменше за півмільйона, однак продавати їх ніхто не збирався. І в оренду їх теж не здавали. Це були священні місця для поновлення сил зморених працею юристів фірми «Бендіні, Ламберт і Лок». А ще — декількох особливих клієнтів.

З балкона спальні на другому поверсі Мітч розглядав човники, які, здавалося, безцільно дрейфували в іскристому морі. Сонце поволі скочувалося за горизонт, і дрібні хвильки розбризкували навсібіч відблиски променів. Від острова повільно віддалявся круїзний лайнер. По пляжу прогулювалися десятки людей — розкидали ногами пісок, плескалися у воді, ловили піщаних крабів, попивали ромовий пунш та ямайське пиво «Ред Страйп». Від «Пальм» долинали ритми карибських мелодій, магнітом притягуючи відпочивальників до бару під очеретяним дахом без стін. У хижці з тростини можна було орендувати спорядження для сноркелінгу, катамарани й волейбольні м’ячі.

На балкон вийшов Ейвері, одягнений у жовто-оранжеві квітчасті шорти. Тіло мав підтягнуте й міцне, без старечих ознак. Він був співвласником спортивного клубу в Мемфісі,