Джон Гришем - Фірма

почитати щось про це міжнародне укриття від податків. Яка ж то нудьга! Але там, мабуть, Ейвері зі своєю гарячою подружкою. Ром і «Ред Страйпс» йому натякали: дівчина небезпечна. Вип’ють пару коктейлів та й попрощаються.

Зі склянками у руках Мітч повернувся до столика, сів якомога далі. На патіо крім них не було нікого.

— І ти теж дайвер? — запитала дівчина.

— Ні. Хочеш — вір, хочеш — не вір, та я приїхав у справах. Я — юрист. І вранці маю зустрічатися з банкірами.

— І довго тут пробудеш?

— Декілька днів, — він відповідав ввічливо і стисло. Що менше говоритиме, то безпечніше. Вона змінила положення ніг і невинно всміхнулася. А він відчув млість.

— Скільки тобі років? — запитав.

— Мені двадцять, звати Ейлін. Я вже доросла.

— Я — Мітч. — У шлунку наче трохи вгамувалося. В голові прояснилося. Швидко допив пиво. Зиркнув на годинник.

А вона поглядала на нього з тією ж спокусливою усмішкою.

— Ти дуже вродливий.

«А вона прудка! Спокійно. Не пори гарячку».

— Дякую.

— Спортсмен?

— Щось таке. А чому ти запитуєш?

— У тебе атлетичне тіло, таке мускулясте, міцне, — інтонація, з якою вона вимовила слово «міцне», знову викликала хвилювання в животі. Він замилувався її пружним тілом, подумав, який би зараз годилося сказати комплімент, щоб не був сприйнятий, як запрошення. «Забудь!» — скомандував собі.

— Де ти працюєш? — перевів мову на менш чуттєву тему.

— Я помічниця в ювелірній крамничці тут, у місті.

— А де мешкаєш?

— У Джорджтауні. А ти де поселився?

— В он тому котеджі, — він кивнув уліво й вона повернула голову. Їй явно хотілося туди зайти. Вона сьорбнула напій.

— А чому не йдеш на пляжну вечірку?

— Я не любитель вечірок.

— Тобі подобається в нас на пляжі?

— Тут гарно.

— А при місячному світлі як гарно! — і знову ця усмішка.

На таке йому нічого було відповісти.

— Близько милі в той бік є кращий бар за цей. Прогуляймося?

— Не знаю, мені вже час вертатися. До ранку маю попрацювати.

Вона засміялася, підводячись.

— У нас на Кайманах так рано ніхто не йде додому. Ходімо, я тобі винна коктейль.

— Ні. Краще не треба.

Вона впіймала його за руку й потягла, і він пішов услід на пляж. Мовчки йшли берегом, готель віддалявся, потроху стихала музика. Над головою яскраво світила повня, пляж був порожнім. Вона розстебнула спідничку й легко її зняла. Залишилось дві стрічки — одна — навколо талії, одна — між ніг. Скрутила жмутом ту спідницю й повісила йому на шию. Взяла за руку.

Все всередині казало: біжи. Пошпур пивну пляшку в океан. Викинь спідницю в пісок. І біжи чимдуж звідси. Біжи до котеджу. Позамикай двері. Позачиняй вікна. Біжи. Біжи. Біжи.

Та щось інше йому промовляло: розслабся. Це просто безневинна розвага. Випий ще чогось. Якщо щось і буде, то насолодись миттю, ніхто нічого не дізнається. Мемфіс звідси за тисячі миль. Ейвері нічого не знатиме. Та що тому Ейвері до нього? Що він йому скаже? Так усі чинять. І з ним таке було раз, у коледжі, до весілля, та вже після заручин. Він списав усе на зайвину випитого пива, і все минулося, без втрат. Час про все подбав. І Еббі так і не дізналася.

Тікай. Тікай. Тікай.

Вони брели вже цілу милю. Бару все не було видно. На пляжі стало темніше. Місяць вчасно ховався за хмаринами. Відколи вони відійшли від «Ромоголових», не побачили ще ні душі. Вона потягла його за руку до пляжних пластикових стільців понад водою.

— Відпочиньмо, — сказала до нього. Він допив пиво. — Ти неговіркий.

— Що б ти хотіла, аби я сказав?

— Як думаєш, я красива?

— Ти прекрасна. У тебе прекрасне тіло.

Вона сиділа на краєчку стільця. Калатала ногами у воді.

— Ходімо скупаємося.

— Е-е-е, в мене нема настрою купатися.

— Облиш, Мітчу. Я люблю воду.

— Ти йди, а я дивитимуся.

Вона опустилася перед Мітчем на коліна, наблизила обличчя. Рукою потягла за зав’язки ліфа купальника, і він повільно спав з грудей, які враз, здалося, побільшали і опустилися на його ліву руку. Вона подала ліф зі словами «Потримай, будь ласка». Клаптики білі й м’які, здавалося, були невагомими. А він не міг поворухнутися. Щойно важко поривчасто дихав, а тепер і повітря в горлі застрягло.

А вона поволі заходила у воду. Біла стрічка на тілі нічого не приховувала. Довге чорне, чудове волосся вкривало спину. Коли забрела по коліна у воду, обернулася.

— Ну ж бо, Мітчу. Вода просто диво.

Обличчя її осяяла усмішка, Мітч не міг цього не бачити. Він стискав в руці ліф і розумів, що настав єдиний шанс утекти. Та враз усе тіло оповила млість. Паморочилося в голові, не стало сил побігти. Він не має сил підвестися. Він волів би тут посидіти, а там, гляди, вона сама піде кудись. Або ще потоне. А то її приплив занесе подалі в море.

— Давай, Мітчу!

Він зняв сорочку і ступив у воду. Усміхаючись, чекала його, тоді взяла за руку й повела далі у воду, де глибше. Оповила його шию руками, вони поцілувались. Він намацав мотузочки бікіні. Поцілунок.

Вона враз спинилася й рушила прямо до берега. А він глядів услід. Між стільцями опустилася на пісок, зняла мотузки бікіні. А він пірнув і надовго затримав дихання — здавалося, на цілу вічність. Коли виплив, вона вже лягла на спину, опершись на лікті. Він роззирнувся довкола, звісно, на пляжі нікого не було. Тоді й місяць пірнув за хмару. І на воді не було ані човнів, ані катамаранів, ані плавців, ані дайверів — нічого і нікого.

— Я не можу цього зробити, — пробурмотів сам до себе крізь зціплені зуби.

— Що ти сказав, Мітчу?

— Я не можу цього зробити!

— Але ж я тебе хочу.

— Я не можу цього зробити.

— Ну ж бо, давай. Мітчу! Ніхто не знатиме, ніколи.

Ніхто не знатиме, ніколи. Ніхто не знатиме, ніколи. Він поволі ступив до неї. Ніхто не знатиме, ніколи.

На задньому сидінні таксі, яке мчало до Джорджтауна, панувала тиша. Вони вже спізнювалися. І проспали, і пропустили сніданок. Обоє почувалися не дуже добре, а Ейвері взагалі здавався виснаженим. Очі почервоніли. Обличчя бліде.