Джон Гришем - Фірма

Авто спинилося біля будівлі Королівського Монреальського банку. Від спеки і високої вологості важко дихалось.

Банкір Рендольф Осгуд виглядав типовим британцем; одягнений у двобортний темно-синій костюм, носив рогові окуляри, мав високий спітнілий лоб і ледь кирпатий ніс. Він привітав Ейвері як старого друга і відрекомендувався Мітчеві. Далі їх провели у просторий кабінет на другому поверсі з панорамою затоки. Там уже на них чекали два клерки.

— Ейвері, що саме тобі потрібно? — гугнявив Осгуд.

— Почнемо з кави. Мені знадобляться звіти по рахунках Сонні Кеппса, Ала Косціа. Дольфа Хеммба, фірми «Ратцлафф Партнере» і «Ґрін Груп».

— Гаразд. А за який період?

— За шість місяців. Кожнісінький рахунок.

Осгуд клацнув пальцями, глянувши на помічницю. Вона вийшла й повернулася з кавою та тістечками. Інший клерк щось занотовував.

— Звісно. Ейвері, нам знадобиться згода адвокатів кожного клієнта, — сказав Осгуд.

— Усе це є в папці, — сказав Ейвері, виймаючи папери з валізки.

— Є, та термін їхній збіг. Нам потрібні нові — по кожному рахунку.

— Чудово, — Ейвері через стіл підштовхнув до Осгуда папку. — Тут усі. І всі дійсні, — він підморгнув до Мітча.

Клерк узяв папку й порозкладав на столі документи. Кожен аркуш уважно переглянули клерки, а тоді й сам Осгуд. Юристи попивали каву й чекали.

Осгуд усміхнувся й промовив:

— Все підготовлено, як слід. Всі виписки вам принесуть. Що вам іще знадобиться?

— Я повинен заснувати три корпорації. Дві — для Сонні Кеппса й одну для «Ґрін Груп». Керуватимемося звичною процедурою. Банк служитиме як зареєстрований агент і тому подібне.

— Я надам необхідні документи, — сказав Осгуд і поглянув на клерка. Ще що?

— Поки все.

— Чудово. Звіти принесуть за тридцять хвилин. Пообідаймо разом?

— Мені шкода, Рендольфе. Та я мушу відмовитися. У нас із Мітчем є попередня домовленість. Може, завтра.

Мітч поки що не чув ні про яку попередню домовленість, принаймні йому Ейвері нічого не говорив.

— Може, й завтра, — відповів Осгуд і разом з клерками вийшов з кабінету.

Ейвері зачинив за ними двері та скинув піджак. Підійшов до вікна, відпив кави.

— Послухай-но, Мітчу, ти за вчорашній вечір вибачай. Мені шкода. Я перебрав і вже ні про що не думав. Не варто було ту дівку на тебе вішати.

— Вибачення приймаються. Більше так не роби.

— Обіцяю, більше не буду.

— А з вашою було як?

— Непогано, сподіваюся. Я мало що пам’ятаю. А ти з її сестричкою чим займався?

— Вона мені сказала забиратися, то я так і зробив. Прогулявся пляжем.

Ейвері відкусив тістечко, витер рот.

— Ти ж знаєш, ми з жінкою живемо окремо, мабуть, десь через рік розлучимося, й це мене непокоїть. Розлучення — справа брудна. А у фірмі в нас неписане правило — що робимо поза Мемфісом, залишається поза Мемфісом. Розумієш?

— Облиш, Ейвері, я нікому не скажу, ти ж знаєш.

— Я знаю. Знаю.

Мітч був радий почути про те неписане правило. Адже вранці прокинувся з певністю, що скоїв справжній злочин. Про неї думав і в ліжку, і в душі, і в таксі, навіть зараз важко було сконцентруватися; коли їхали вулицями Джорджтауна, зловив себе на думці, що розглядає ювелірні крамниці.

— У мене питання, — сказав Мітч.

Ейвері кивнув, все ще жуючи тістечко.

— Коли кілька місяців тому мене вербували йти працювати до вас, то мені настійливо втовкмачували думку про те, що у вас не люблять розлучень, коханок, пиятики, наркотиків, а ждуть невтомної праці й заробляння грошей. І я погодися на цю роботу. Бачив невтомну роботу, гроші, та тепер бачу дещо інше. Як ти збився зі шляху? Чи може, інші теж так чинять?

— Мені не подобається твоє запитання.

— А я знав, що воно не сподобається. Та мені потрібна відповідь. Я заслуговую на її отримання. В мене таке враження, ніби мене обманули.

— Тож ти що хочеш тепер робити? Самому вшитися через те, що я забагато випив і переспав із повією?

— Я не думав їхати звідси.

— Це добре. Не їдь.

— Але я маю намір отримати відповідь.

— Гаразд. Це справедливо. Я у фірмі найбільший бабій, і вони ще здіймуть бучу, коли хоч згадаю про розлучення. В мене завжди були коханки, просто цього ніхто не знає, чи просто ще не впіймали на гарячому. І я впевнений, що й інші партнери так чинять, тихцем. Не всі, звичайно, та є такі. Більшість має міцні шлюби, і вони зберігають вірність дружинам. Я ж завжди був поганим хлопцем, та мене терплять завдяки моїм здібностям. Знають, що за обідом можу й випити, часом навіть на роботі, знають, що порушую ще якісь їхні священні правила, та мене зробили партнером, бо я їм потрібен. А зараз, коли я партнер, вони нічого вже мені не зроблять. Та не такий вже я пропащий, Мітчу.

— Я цього не сказав.

— Я не ідеальний. Деякі з них бездоганні, повір мені. Вони просто машини, роботи. Живуть, їдять і сплять лише задля «Бендіні, Ламберт і Лок». А я полюбляю розважатися.

— Тож ти — виняток?

— Швидше виняток, не правило. І я не збираюсь за це вибачатися.

— Я ж не прошу вибачатися, я хотів роз’яснення.

— Тепер ясно?

— Так. Мене завжди захоплювала твоя прямота.

— А мене — твоя дисциплінованість. Треба бути сильним мужиком, щоб лишитися вірним дружині після всіх принад минулої ночі. А я — не такий сильний. Та й не хочу таким бути.

Принади. Мітчу не давала спокою думка походити ювелірними крамничками під час обідньої перерви.

— Послухай, Ейвері, я зовсім не святенник, я не був шокований. І не мені засуджувати — це мене в житті судили. Просто не було ясності щодо правил, ось і все.

— Правила незмінні. Їх виливають у бетоні, викарбовують на граніті, вирізають у камені. Забагато порушуватимеш — тебе викинуть. Або вже порушуй так, щоб не впіймали на гарячому.

— Так, справедливо.

В кабінет у супроводі клерків увійшов Осгуд. Принесли аркуші комп’ютерних роздруківок, папки з документами. Все розклали акуратно на столі, ще й в алфавітному порядку.

— Вам цього вистачить на цілий день, — зі штучною усмішкою на вустах зазначив Осгуд. Клацнув пальцями, і клерки вийшли. — Якщо вам щось знадобиться, я буду у себе в кабінеті.

— Гаразд,