Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

— Він ковтнув густої, наче смоляної, кави. — Дякую вам, що приїхали. Дуже вчасно.

Йому насправді полегшало. Анжела привезла його до безлюдного нічного кафе. М’яке охряне світло. Самотність ельфів та кельтських лісовиків у голосах Enуа і Лоріни МакКенніт. Плюс добра кава. Дуже добра й страшенно міцна.

— Ви, напевне, здивовані, чому я змінила своє рішення. — Тепер Анжела дивилася не на Антона, а в нічну темряву за вікном. — Напевне, це виглядає не дуже серйозно. І не дуже виважено.

— Ми всі змінюємо свої рішення.

— Це не в моїх правилах, Антоне. — Вона знову спрямувала погляд на співрозмовника; її двоколірним, чорно-багряним, ретельно доглянутим волоссям від рвучкого руху пробігла хвиля. — Я вважаю себе людиною принципів.

— Це дійсно нормально — змінювати рішення.

— Я змінила рішення не тому, що це нормально, а тому, що дізналася про дещо ненормальне. Цілком ненормальне. Маю на увазі призначення Бавловського керівником каналу.

— Він служив і заслужив, — усміхнувся Антон. — Що ж тут ненормального?

— Раніше таким, як він, не давали таких посад. Їм кидали зароблену кістку й відправляли подалі.

— Світ стає іншим.

— Гіршим.

— Не сперечатимуся.

— Але Бавловський...

— Токсичний? — підказав Антон.

— Смердить, — погодилася Анжела.

— І все ж таки його приєднали до касти.

— До касти? — не зрозуміла чорно-багряна жінка.

— До золотої касти. Не побридилися.

— Я вже завтра матиму розмову в комітеті з питань культури. І порушу це питання.

— Це нічого не змінить, — похитав головою Антон. — Ви ж самі розумієте, на якому рівні погоджуються такі призначення.

— Усе одно треба щось робити...

Анжела завмерла, наче вслухаючись у тривожні звуки «The Shadow of the Past». Кава в її горнятку залишалася незайманою. Антонові подобалися жінки такого типу. Стримано-емансиповані, інтелектуальні, одягнені дорого й вишукано.

Ким вона була для Міли? Діловим партнером? Найближчою подругою? Коханкою?

Абстрактна цікавість. Хай би ким вона виявилася, вирішив Антон, це його не зачепить.

— Ви хочете дізнатися про Мілу, — змінила тему Анжела. — Хочете знати, чи правда все те, що про неї тепер пишуть.

— Трошки не так. — Антон ковтнув кави і відчув, що її гіркота долає млосну хвилю, що піднімалася зі шлунку. — Я хочу знайти ту сволоту, яка вбила Мілу.

А ще іншу сволоту, яка наказала це зробити. А для цього я маю знати про Мілу більше, аніж знаю тепер. Бажано — все.

— Але я всього не знаю.

— Проте знаєте дуже багато.

— Звідки це вам відомо? Назар розповів?

— Збрехав?

— Ні. — Жінка міцніше стулила губи. — Не збрехав. Але Міла була дуже закритою. Вона не довіряла людям.

— Як я наразі розумію, вам вона все ж таки довіряла більше, аніж мені.

— Вас це ображає?

— Звісно. — Антон торкнувся нагрудної кишені, де зазвичай тримав сигарети, але там було порожньо. — А хто би не образився?

— Добре, що ви це визнаєте.

— Інакше ця розмова не мала би сенсу.

— Так. — Анжела відкинулася на бильце кріселка, на мить заплющила очі, відтак взяла до рук горнятко. — Не мала б.

— Ви допоможете знайти її вбивць?

— Міла дещо розповідала мені про себе. Але я не впевнена, що це виведе вас на вбивцю. Тим більше на замовника. Скоріше навпаки.

— А раптом?

— Добре, — кивнула Анжела. — Запитуйте.

— Їй хтось погрожував? Хтось її переслідував?

— Я такого від Міли не чула.

— Але в неї були впливові вороги. Родичі її вітчима.

— Ці люди давно втратили свою впливовість. — Анжела й собі відпила кави, а радше торкнулася губами горнятка. — Сестра вітчима та її діти вже кілька

років за кордоном. І я не вірю, що вони могли звідти... Ні. — Нова хвиля пробігла чорно-багряним волоссям жінки. — Надто стара історія.

— А хто захищав Мілу після її повернення? Бавловський?

— Бавловський? — здивувалася Анжела. — 3 якої радості?

— Хіба Міла не була його коханкою?

— Може, й переспала з ним колись, — знизала плечима Анжела. — Але стосунків у них не було. Я прошу вибачення, Антоне, можливо, вам неприємно це чути, але Міла давно розчарувалася в чоловіках. У будь-якому сенсі. Ви, наскільки мені відомо, були єдиним представником чоловічої статі, із яким вона надовго затрималася в ліжку. Чоловіки цікавили її лише в межах виробничої необхідності.

— Поясніть.

— У шоу-бізнесі, як вам, напевне, відомо, є традиція робити, так би мовити, послуги певного штибу своїм керівникам, продюсерам. Для закріплення статусу, якщо можна так визначити.

— Не треба отого «так би мовити». — Антон поморщився. — Що є, те є. Усі знають. Але, погодьтеся, кар’єру через ліжко роблять не лише в шоу-бізнесі.

— Від цього комусь легше?

— Значить, по-вашому, Міла спала зі мною виключно для закріплення статусу?

— Я не заперечую, що вона мала до вас певну симпатію. Як до людини, митця. Безперечно, така симпатія в неї була. Я бачила, реально відчувала. Але це, Антоне, за межами сексу. За межами кохання. За межами справжньої пристрасті. Ще раз вибачте, але ви хотіли правди.

— Правд багато.

— Не тіште себе ілюзіями. — У погляді Анжели Антон помітив якщо не співчуття, то смуток розуміння. — Вітчим ще з дитинства знищив у Міли те, що тягне жінку до чоловіка. Вона не була бісексуалкою. У гендерному аспекті вона мала цільну орієнтацію та чітку ідентичність, без домішок, відтінків і напівтонів. Її збуджували лише жінки. І не просто жінки, а жінки певного типу. Вона була дуже розбірливою, дуже. Розбірливою і чутливою до найменших нюансів. Це я можу вам гарантувати, це мій особистий досвід. Але заради справи вона могла зімітувати розкішну пристрасть. Не маю сумнівів, що у ліжку ви отримували від неї все, про що може мріяти чоловік. Навіть такий чоловік, як ви, Антоне.

— Який саме?

— Розбалуваний жіночою увагою.

— Ви були коханками?

— Так.

Його таки зачепило. Наче короткий, але пекучий спалах. На якусь мить навіть закортіло схопити цю жінку за пещену двоколірну гриву й зі всієї сили вдарити обличчям об стіл. Аристократично видовженим, із тонкою, нервовою графікою рис обличчям.

Але це була лише дурна мить. Уже за кілька секунд він продовжив те, що для себе називав «дізнанням»:

— А в