Стівен Кінг - Воно

— Попереду стіна, — мовив Едді.

— Я зн-зн-знаю.

Серце в Бенових грудях почало розганятися. У роті з’явився кислий присмак, голова занила. Він почувався наляканим і повільним. Він почувався жирним.

— Двері, — прошепотіла Беверлі.

Так, ось вони. Колись, двадцять сім років тому, вони могли пройти в них,  усього лише схиливши голову. Тепер їм треба буде зігнутися навпіл або ж повзти рачки. Вони виросли, і якщо їм потрібен остаточний доказ, то це був саме він.

Здавалося, до точок на його шиї та зап’ястках, в яких зазвичай намацують пульс, прилинула гаряча кров; серце тріпотливо застукотіло в незлагодженому ритмі. «Серце-горобець», — подумав він ні з того ні з сього й облизав губи.

Яскраве зеленаво-жовте світло лилося крізь шпарину під дверима, воно струменіло з дірки в замку вихлястим променем, який на вигляд здавався таким цупким, що його можна різати ножем.

На дверях був знак, і знову в тій дивній емблемі кожен з них побачив щось інше. Беверлі — Томове лице. Білл — відтяту голову Одри, яка витріщилась на нього моторошним, звинувачувальним поглядом. Едді — вишкірений череп, що завис над двома схрещеними кістками, символ отрути. Бен — Генрі Баверза. Річі ж угледів бородате обличчя переродженого Пола Баньяна з примруженими очима — погляд убивці.

— Білле, а нам стане сил? — спитав Бен. — Ми подужаємо?

— Я н-не зн-зн-знаю.

— А що, коли двері замкнені? — кволим голоском промовила Беверлі.

Томове обличчя насміхалося з неї.

— Н-ні, — сказав Білл. — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.

Він торкнувся дверей напруженими пальцями — цього разу йому довелося нагнутися — і штовхнув їх. Вони розчахнулися, і звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло смородом зоопарку — паскудний, огидний живий запах минулого, що стало теперішнім.

«Котись, колесо», — зненацька подумав Білл і обвів друзів поглядом. Він став цапки. Беверлі рушила слідом, а за нею Річі, потім — Едді. Бен рухався останнім, і в нього мороз пішов шкірою, коли він торкнувся старезного бруду на підлозі. Він проліз крізь прохід, звівся на ноги, і в дивному сяйві вогню, що повзало скрапливими кам’яними стінами, наче змії зі світла, останній пазл пам’яті став на місце, з такою силою, наче в мозок врізався психічний таран.

Він зойкнув, відсахнувся, одна руда скинулася до голови, і йому сяйнула перша безладна думка: «Не дивно, що Стен наклав на себе руки! О Господи, чому і я цього не зробив?!» На обличчях інших Невдах він побачив той самий прибитий вираз — суміш жаху та усвідомлення. Останній ключ повернувся в останньому замку.

Беверлі заверещала, вхопившись за Білла; Воно мчало вниз шовковими фіранками Його павутини, жаский Павук з місця поза часом і простором, Павук, якого не могли уявити навіть безумні в’язні з найглибших надр пекла.

«Ні, — відсторонено думав Білл, — не Павук, та Воно не вихопило цю подобу з нашої уяви — просто це форма, яку зумів підібрати людський мозок, форма, що бодай наближалася до

(до смертевогнів)

того, чим би Воно не було насправді».

Воно було п’ятнадцять футів заввишки й чорне, як безмісячна ніч. Кожна з лап Воно була завтовшки з ногу культуриста. Його вибалушені, лихі очі сяяли в орбітах, наповнених хромовою рідиною; вони нагадували рубіни. Зазублені хеліцери відкривалися й закривалися, відкривалися й закривалися, і на долівку з них пасмами сочилася піна. Закляклий від екстатичного жаху, балансуючи на межі з цілковитим божевіллям, Бен дивився на це так спокійно, як може бути тільки в центрі торнадо. Мимоволі він відзначив, що та піна була живою: вона скрапувала на смердючу бруківку й ховалася в тріщини.

«Та Воно інше, у Нього є власна форма, і її майже видно, як силует працівника кінотеатру, який пропливає екраном під час показу, інша форма, та я не бажаю Його бачити, прошу Тебе, Боже, не показуй мені Воно…»

Та це не мало жодного значення, чи не так? Вони бачили те, що бачили, і Бен зрозумів, що Воно було ув’язнене в цій останній подобі, подобі Павука, у байстрючому образі, який не належав жодному з них. І саме з таким Воно вони боротимуться — до скону, якщо потрібно.

Істота нявчала й вищала, і Бен упевнився, що чує вереск Воно двічі — в голові, а тоді, через мить, вухами. «Телепатія, — подумав він. — Я читаю Його думки». Тінь Воно приплюснутим яйцем бігла стародавніми стінами твердині, Його лігва. Тіло потвори вкривала груба шерсть, і Бен побачив, що Воно мало жало — таке довге, що, наче спис, могло простромити цілу людину. Прозора речовина скрапувала з того вістря, і Бен помітив, що вона також була живою: подібно до слини, отрута заповзала в шпарини підлоги. Його жало, так… проте під ним живіт Воно химерно випинався, мало не волочився підлогою. Воно дещо змінило курс і помчало прямо до їхнього вожака — до Великого Білла.

«Там яйця Воно, — сяйнуло Бенові, і від цієї думки його мозок заволав. — Чим би Воно не було насправді, ця подоба (принаймні символічно точно) Воно жіночої статі, і Воно вагітне… Воно було вагітним ще тоді, і ніхто з нас цього не знав, окрім Стена, о Господи Йсусе, ТАК, це Стен зрозумів, Стен, не Майк, Стен розповів нам… Ось чому ми мали повернутися за будь-яких обставин, тому що Воно жіночої статі, і Воно чекає якогось нелюдського приплоду… і час майже настав».

У це не можна було повірити, але Білл Денбро ступив назустріч Воно.

— Білле, ні! — закричала Беверлі.

— В-в-відійдіть! — загорлав Білл, не озираючись.

Наступної миті Річі вже біг до Білла, вигукуючи його ім’я, і Бен усвідомив, що ноги також несуть його тіло в той бік. Він відчув, як спереду в нього гойдається фантомний живіт, і він привітав його, як старого друга. У його голові вирували безладні думки: «Маю знову стати дитиною. Це єдиний спосіб не дати Воно звести себе з розуму. Мушу знову стати хлопчиком… мушу повірити в це. Мушу».

Він біг. Викрикував Біллове ім’я. Ледь усвідомлював, що Едді біжить поряд, що зламана рука метляється та б’є його в груди, що