Стівен Кінг - Воно

Баверз. Справжній привид з минулого, справжнє ретро. Сталася бійка, а потім…

Генрі! Куди він пішов? По інших?

Майк навпомацки пошукав шнур із кнопкою виклику. Він висів над узголів’ям ліжка, і Майк уже тримав його в руці, коли розчинилися двері. Там стояв санітар. Два верхніх ґудзики на халаті були розстебнуті, чорне волосся скуйовджене — через це він скидався на Бена Кейсі.[778] На шиї в нього висів медальйон зі святим Христофором. Навіть у зачмеленому, на-три-четверті-сплю стані Майк його миттєво впізнав. У 1958 році в Деррі вбили шістнадцятирічну дівчину на ім’я Шеріл Ламоніка — Воно вбило її. У неї був чотирнадцятирічний брат Марк, і наразі Майк бачив саме його.

— Марку? — кволо проказав він. — Мені треба з тобою поговорити.

— Цс-с-с-с, — шикнув Марк. Одну руку він тримав у кишені. — Без балачок.

Він зайшов до палати, і Майка вхопив страшний відчай, коли він побачив, як порожньо в очах Марка Ламоніки. Голова санітара хилилася трохи набік, наче він дослухався до далекої музики. Він дістав руку з кишені. У ній був шприц.

— Це допоможе тобі заснути, — сказав Марк і рушив до ліжка.

11

ПІД МІСТОМ / 6:04 РАНКУ

— Цс-с-с-с! — раптом шикнув Білл, хоча й не чулося ніяких звуків, окрім їхніх глухих кроків.

Річі запалив сірника. Стіни тунелю розсунулися, і п’ятеро людей здавалися дуже маленькими в цьому величезному просторі під містом. Вони скупчилися, і коли Беверлі побачила на підлозі велетенську бруківку та обвисле павутиння, вона, немов уві сні, відчула наплив дежавю. Вони зовсім близько. Зовсім близько.

— Що ти почув? — спитала вона, намагаючись угледіти джерело тієї тривоги.

З пітьми вигулькне якась нова несподіванка? Хтось замовляв Родана?[779] Прибульця з жаского фільму з Сіґурні Вівер? Велетенського щура з жовтогарячими очима та срібними зубами? Та нічого не було — лише запах пороху, і далеко-далеко гриміли стрімкі потоки води, наче каналізація почала переповнюватися.

— Щось не т-т-так, — мовив Білл. — Майк…

— Майк? — перепитав Річі. — Що з Майком?

— Я теж це відчув, — сказав Бен. — Невже… Білле, невже він помер?

— Ні, — відказав той. Його погляд був далеким, позбавленим емоцій — занепокоєння читалося лише в його голосі, в його напруженій поставі. — Він… В-в-він… — Білл глитнув. У його горлі щось клацнуло. Очі широко розкрилися. — О ні!..

— Білле? — зойкнула збентежена Беверлі. — Білле, що таке? Що?..

— Х-х-хапайтеся за м-мої руки! — закричав він. — Х-х-хутко!

Річі кинув сірника й узяв його за одну руку. Беверлі — за другу. Вона виставила вільну руку, і Едді легенько стиснув її зламаною лівицею. Бен ухопився за нього з іншого боку, і він довершив коло, взявши за руку Річі.

— Пошли йому наші сили! — загорлав Білл тим самим дивним, грубим голосом. — Що б Ти не було, пошли йому наші сили! Зараз! Зараз! Зараз!

Беверлі відчула, як щось вийшло з них і полинуло до Майка. Її голова екстатично закрутилася на плечах, а хрипкий посвист подиху Едді злився з гуркотом води в трубах.

— А зараз… — тихо промовив Марк Ламоніка й видихнув, наче був на межі оргазму.

Майк раз по раз тиснув на кнопку виклику. Він чув, як дзвенить у кімнаті санітарів у кінці коридору, та ніхто не з’являвся. Наче з допомогою диявольської прозорливості, він побачив, як вони просто сидять там собі, читають ранкові газети, попиваючи каву, і слухають, але не чують виклику, слухають, та не відгукуються на нього — зреагують вони дещо пізніше, коли вже все скінчиться, бо саме так усе робилося в Деррі. Деякі речі в Деррі краще не бачити й не чути… поки вони не завершаться.

Майк випустив шнур із кнопкою.

Марк нахилився до нього; голка вигравала світлом. Його медальйон зі святим Христофором гіпнотично гойдався, поки він відгортав покривало.

— Осюди, — прошепотів Марк. — У грудину.

Він ще раз зітхнув.

Раптом Майк відчув, як у нього ринула сила — примітивна сила, що струмом прохромила його тіло. Він задерев’янів, його пальці конвульсивно розпрямилися. Очі розчахнулися. Він крекнув, і відчуття страшного паралічу вибило з його тіла, неначе йому навідмаш ляснули по обличчю.

Правиця стрельнула до нічного столика. Там стояла пластикова карафа з важкою склянкою для води. Його рука схопила склянку. Ламоніка відчув зміну: мрійлива насолода полишила його очі, а натомість там з’явилася непевність та сум’яття. Він відсахнувся, і Майк замахнувся та вгамселив склянкою в обличчя санітара.

Ламоніка закричав, захитався й відступив назад, впустивши шприц. Його руки скинулися до заюшеного обличчя; кров потекла крізь пальці, скрапуючи на білий халат.

Сила злинула так само зненацька, як і прибула. Майк тупо дивився на скалки від розбитої склянки, що валялися на ліжку та на його лікарняних штанях, поглянув на власну закривавлену руку. Він почув швидкі, легкі кроки, поскрипування каучукових підошов у коридорі, що наближалися до палати.

«От тепер вони йдуть, — подумав він. — Авжеж, тепер уже йдуть. І хто ж з’явиться після того, як вони заберуться звідси? Хто?»

Коли санітари, які спокійно сиділи у своїй кімнаті, поки над їхніми головами заливався дзвінок, позаскакували в палату, Майк заплющив очі й почав молитися, щоб усе скінчилося. Він просив, щоб вони зараз були десь під містом, просив, щоб у них було все гаразд, просив, щоб вони поклали цьому кінець.

Він не точно знав, кого він благав… та однаково молився.

13

ПІД МІСТОМ / 6:54 РАНКУ

— З н-ним в-в-все г-гаразд, — нарешті сказав Білл.

Бен не знав, скільки вони так простояли, тримаючись за руки. Йому здалося, що він відчув, як щось від’єдналося від них, від їхнього кола — відлетіло, а потім повернулося. Та він не знав, де воно (якщо воно взагалі існувало) побувало, що зробило.

— Точно, Великий Білле? — перепитав Річі.

— Т-т-так, — Білл випустив їхні з Беверлі руки. — Та ми м-маємо з цим покінчити якомога шв-швидше. Хо-ходімо.

Вони пішли далі. Періодично Білл та Річі запалювали сірники. «У нас навіть пукавки ніякої немає, — думав Бен. — Та так і має бути, хіба ні? Чудь. Що значить це слово? І чим Воно було, чим було насправді? Яким було фінальне обличчя Воно? І ми поранили Воно, хоча й не вбили. Як нам це вдалося?»

Вони йшли залою (тунелем цей прохід уже не назвеш), і вона дедалі збільшувалася й збільшувалася. Звуки кроків котилися луною. Бен згадав той сморід, міцний сморід звірячої клітки. Він усвідомив, що сірники були вже не потрібні: з’явилося світло — химерна люмінесценція, що сяяла дедалі сильніше. У тій болотистій заграві його друзі скидалися на