Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

історицизму» і «Відкрите суспільство та його вороги» важливі не лише тому, що спросто­вують тези, згідно з якими історія є наперед написаною і розвивається за сценарієм, складеним Богом чи визначеним суспільними й економічними силами, здолати які не можуть індивідуальні дії; але й через те, що в цих есеях Поппер чіткими аргументами обстоює реформістський — демократичний і ліберальний — метод почастинного й узгодженого перетворення суспільства супроти революційного прагнення змінити його негайно, цілком і остаточно. Реформістський метод він називає «почастинною інженерією» («the piecemeal engineering»), а революційний — «утопічним чи цілісним» («utopic engineering»).

Його доводи є чіткими й переконливими. Почастинна інженерія, що полягає в «невеличких упорядкуваннях і переупорядкуваннях, які можна безперервно вдосконалювати», є мирною, завжди шукає широкого консенсусу і завжди наражається на критику, яка контролює її дії та прискорює чи затримує їх, наскільки це можливо. Утопічна чи цілісна інженерія, яка відмовляється шукати той консенсус, воліє змести своїх критиків як недопустимі перешкоди для її месіанських цілей, пояснюючи, що таким чином вона робить ривок уперед; насправді вона непомітно або різко підміняє цілі засобами, позбуваючись критики (а іноді — критиків) і насаджуючи диктатуру, в якій утопічна мета, що постійно відсувається, служить лише виправданням методів, які, мірою того, як ототожнюють суспільство з державою, урізають свободи, доки зовсім їх не ліквідують.

«Утім, щойно ми усвідомлюємо, що не можемо створити на землі рай, а лише трохи поліпшити стан речей, також бачимо, що можемо поліпшити його лише потроху», — стверджує Поппер у «Злиденності історицизму». Потроху: постійно упорядковуючи частини замість того, аби пропонувати тотальну перебудову суспільства. Таке просування вперед має ту перевагу, що на кожному кроці можна оцінити отриманий результат і вчасно виправити помилку, здобути з неї урок. Революційний метод — історицистський і цілісний — закриває цю можливість, бо в своєму нехтуванні окремим, нав’язливій фіксації на цілому, він дуже скоро відходить від конкретного. Перетворюється на роз’єднану з реальністю діяльність, яка бере за взірець лише абстрактну модель, далеку від практики, якій, через бажання змусити її збігатись із суспільною дійсністю, врешті-решт приносить у жертву все решта — від раціоналізму до свободи, а подекуди навіть і просто здоровий глузд.

Ідея планування, яку так ненавидів Гаєк, також є ще одним Попперовим жупелом. Вона з усіх пор сочиться «історицизмом», бо припускає, що історію можна не лише передбачати, але також спрямовувати й проектувати, як інженерну конструкцію. Небезпечна утопія, бо, схований в її нутрощах, у ній чаїться тоталітаризм. Неможливо централізувати всі знання, розкидані по незліченних окремих умах, які утворюють суспільство, чи з’ясувати бажання, амбіції, потреби, інтереси, чиє плетиво й співіснування визначатимуть історичну еволюцію країни. Доведене до кінця планування приводить до централізації влади. А це поступово підміняє ненормальним розвиток усіх сил і тенденцій суспільного життя і впроваджує авторитарний контроль за поведінкою інституцій та індивідів. Планування, яке в сенсі контрольованого і наукового спрямування суспільної еволюції є химерою, завжди, коли його хочуть впровадити, переростає в руйнування свободи, в тоталітарні режими, де центральна влада, аргументуючи це «раціоналізацією» використання ресурсів, присвоює собі право відібрати в громадян ініціативу і право на розмаїття і насильно нав’язувати їм визначені форми поведінки.

Поппер показує, що «історицизм» і «соціальний утопізм» завжди йдуть рука в руку. Фашизм і комунізм прагнули тлумачити закони історії своєю політикою, спрямованою на те, аби створити досконалі суспільства, і обидва режими практикували «утопічну інженерію», яка була радше актом віри, релігією, ніж раціональною філософією, тобто чимось антинауковим за своєю суттю.

«Злиденність історицизму» дотримується методу «проб і помилок» в перифрастичний спосіб, представлячи «історицизм» якомога послідовніше, аби згодом краще його спростувати. Поппер показує, як певна течія історицизму намагається провести різницю між цим та науковими методами, пояснюючи, що суспільні дії не завжди зумовлені ідентичними причинами і не зазнають постійних упорядкувань і переупорядкувань, яким піддаються другі; а проте ці суспільні події також скоряються законам, які, якщо їх відкрити, дають змогу передбачити майбутні історичні події. На думку Поппера, це первородний гріх «історицизму» — думати, що існують закони, які регулюють суспільне життя, еквівалентні вже відкритим у природі й науці. Їх нема; єдине, що можна простежити в історичній і суспільній сфері, це тенденції чи розвиток, в яких нема ні неперервності, ні точності переміщення зір у космічному просторі, тобто постійності і фатальної точності закону тяжіння, відкритого Ньютоном.

«Лиходіями» у цій книжці Поппера — найкритикованішими історицистами — є не Маркс чи Енгельс, які згадуються лиш побіжно, а Карл Маннгайм, чия книжка «Man and Society in an Age of Reconstruction» слугує йому ілюстрацією найгірших помилок історицизму, а також Джон Стюарт Мілль і Оґюст Конт, історицисти, на яких Поппер покладає відповідальність за продовження антидемократичних ідеологічних тенденцій, котрі з’явилися з Платоном, який, встановивши фатальну, наперед визначену еволюцію історичного розвитку, заперечив людську свободу і заклав основи усіх тоталітарних ідеологій.

Поппер часто цитує Гаєка, аби висловити свою глибоку з ним єдність, і «Злиденність історицизму», без сумніву, є доповненням книжки «Шлях до рабства», яка з’явилася незадовго перед тим есеєм.

Основні ідеї цієї книжки Поппер потужніше і чіткіше розвиватиме у «Відкритому суспільстві та його ворогах». «Free competition of thought» (вільна конкуренція ідей), разом з фрагментарною чи почастинною інженерією, є найміцнішою підвалиною демократичного ладу — супроти тиранії месіанських та утопічних ідеологій, які ототожнюють державу зі суспільством і вважають, що виявили «common purpose» (єдину мету) в історії, щось, що неминуче веде до відмови від раціонального мислення і політичної тиранії.

Це правда, що в багатьох вільних суспільствах є інститути планування і що їхнє існування не поклало край громадянським свободам. Але так відбувається тому, що ці інститути не «планують», хіба що дуже відносно і символічно; зазвичай вони обмежуються тим, що орієнтують та інформують щодо економічної діяльності, не нав’язуючи в примусовий спосіб політику чи цілі. Це, stricto sensu, не означає планувати, а лише досліджувати, радити, консультувати — дії, цілком сумісні з функціонуванням конкурентного ринку і демократичного суспільства.

На відміну від «утопічного чи цілісного інженера» — революційного — «фрагментарний інженер» — чи реформіст — визнає, що не може знати «все» і що неможливо ні передбачити, ні контролювати рухи суспільства, хіба що запровадити в ньому диктаторський режим, в якому, за допомогою цензури і сили, всі дії припасовуватимуться до наперед визначеного владою шаблону. «Почастинний інженер» на перше місце ставить частину, а не все, фрагмент, а не ціле, теперішнє, а не майбутнє, проблеми і потреби чоловіків і жінок тут і зараз, а не той непевний міраж: майбутнє людство.

Реформіст не прагне змінити все і не діє узгожджено за глобальним і віддаленим планом. Його ціль — удосконалити інституції й віднині змінити