Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

абсурдне прагнення. Бо, за словами Поппера, хоча немає сумніву, що на розвиток знань історія впливає, неможливо за допомогою раціональних методів спрогнозувати еволюцію наукового знання. Тому неможливо передбачити, яким курсом піде історія, яка значною мірою визначатиметься науково-технічними знахідками та винаходами, про які ми не можемо знати завчасу.

Міжнародні події наших днів є гарним доводом на користь непередбачуваності історії. Хто ще не так давно міг передбачити нестримне падіння комунізму в світі, зникнення СРСР і перетворення Китаю на капіталістичну країну? А хто — смертельний удар, якого завдав політиці цензури і контролю над напрямом думок прогрес аудіовізуальних засобів комунікації, яким щораз важче протиставити контроль чи перепони?

Однак те, що історичних законів не існує, не означає, що в людській еволюції немає певних тенденцій. А те, що передбачити майбутнє неможливо, також не означає, що неможливим є будь-який суспільний прогноз. У конкретних галузях суспільні науки можуть встановити, що за деяких умов певні події неминуче стануться. Наприклад, хаотична емісія грошей завжди потягне за собою інфляцію. Також немає сумніву, що в деяких сферах, наприклад, у сфері науки, міжнародного права, свободи, до теперішнього часу можна провести більш-менш чітку лінію прогресу. Та було б нерозсудливо припускати, навіть у цих конкретних сферах, що це гарантує незворотний успішний розвиток у майбутньому. Людство може відступати і падати, зрікаючись того поступу. В минулому ніколи не було такої колективної різні, як та, що її спричинили дві світові війни, і навряд чи в минулому тероризм призводив до гірших людських трагедій, ніж нинішні. А голокост євреїв, здійснюваний нацистами, чи знищення радянським або китайським комунізмом мільйонів дисидентів хіба не є переконливими доказами того, як варварство може проростати з неймовірною силою в суспільствах, які, здавалося, досягли високого рівня цивілізації? Хіба ісламський фундаменталізм і приклад Ірану не свідчать, як легко історія може втратити будь-яку ясність, розвиватися по істеричних траєкторіях і відступати замість просуватися вперед?

Та хоча завдання істориків полягає в тому, щоб розповідати про окремі чи особливі події, а не виявляти закони чи робити узагальнення розвитку людства, не можна ні писати, ні розуміти історію без певних поглядів, перспективи та інтерпретації. За словами Поппера, помилка історициста полягає в тому, що він плутає «історичну інтерпретацію» з теорією чи законом. «Інтерпретація» є відносною і, якщо такою визнається, помічною для того, аби впорядкувати — частково — те, що інакше залишалося б хаотичним нагромадженням історичних анекдотів. Інтерпретувати історію як результат боротьби класів, рас, релігійних ідей чи зіткнення відкритого і закритого суспільств може бути ілюстративним — за умови, що жодному із цих тлумачень не приписується універсальна і виняткова обґрунтованість. Бо історія допускає багато схожих, взаємно доповнюючих чи суперечливих інтерпретацій, але жодного «закону» в сенсі єдиного і неминучого розвитку. Непридатними інтерпретації «історицистів» робить те, що вони надають їм ваги законів, яким події людського життя мали би покірно улягати, як предмети скоряються закону тяжіння, а припливи — руху Місяця.

У цьому сенсі в історії нема «законів». Вона, на добре чи на зле — Поппер і ми, ліберали, вважаємо, що перше, — є «вільною», донькою свободи людей і тому неконтрольованою, здатною на найдивовижніші події. Звісно, прозорливий спостерігач помітить у ній певні тенденції. Але вони передбачають купу специфічних і змінних обставин — окрім певних загальних і звичних принципів. Зазвичай «історицист», підкреслюючи «тенденції», обходить мовчанкою ті особливі і змінні умови і таким чином перетворює тенденції на закони. Діючи так, він перекручує дійсність і представляє абстрактний підсумок історії, який є відображенням не колективного життя в його розгортанні у часі, а всього лиш його власного вимислу — іноді його генія, — а також його прихованого страху перед непередбачуваним. «Поза усяким сумнівом, — сказано в останньому абзаці «Злиденності історицизму», — все це виглядає так, нiби iсторицисти намагаються надолужити втрату незмiнного свiту чiплянням за вiру, що змiни можуть бути передбаченi, оскiльки регулюються незмiнним законом»[66].

Розуміння написаної історії у Поппера як дві краплі води схоже на те, як я завжди уявляв, що таке роман: довільна організація людської дійсності, що захищає людей від тривоги, яка виникає в них від інтуїтивного відчуття, що світ, життя є неосяжним безладом.

Будь-який роман, аби бути наділеним силою переконання, у свідомості читача мусить створювати враження переконливого порядку, організованого і зрозумілого світу, складові частини якого з’єднані одна з одною в гармонічній системі, в «цілому», яке їх узгоджує і підносить. Те, що ми називаємо генієм Сервантеса, Толстого, Конрада, Фолкнера, пов’язане не лише з яскравістю їхніх персонажів, непоспішливою психологією, тонкою чи складною прозою, потужною уявою, але також значною мірою з архітектурною цільністю їхніх вигаданих світів, тим, якими непохитними вони зображені, наскільки добре з’єднані. Цей строгий і розумний лад, де ніщо не є необґрунтованим чи незрозумілим, де життя тече в логічному і неодмінному руслі, де всі прояви людського є можливими, спокушає нас, бо заспокоює: підсвідомо ми накладаємо його на реальний світ і відтак той на короткий час перестає бути запаморочливим, безладним, неймовірно абсурдним, безмежним хаосом, розмаїтим безладом і робиться зв’язним, раціональним і впорядковує все, що довкола нас, повертаючи нам ту впевненість, з відмовою від якої людина не може змиритися: знати хто ми, де ми і особливо — куди прямуємо.

Невипадково, що моментами романічного апогею є ті, що передують великим історичним потрясінням, що найпліднішими для белетристики є часи обвалу чи краху колективної певності — релігійної чи політичної віри, суспільних чи ідеологічних консенсусів, — бо саме тоді пересічна людина почувається розгубленою, позбавленою твердого ґрунту під ногами, і шукає у вимислі — в порядку і зв’язності вигаданого світу — прихистку від роз’єднаності й замішання, величезної непевності і всіх тих загадок, на які перетворилося життя. Також невипадково, що саме суспільства, які переживають найочевидніші періоди суспільного, інституційного і морального розпаду, зазвичай створюють найбільш строгі і скрупульозні, найкраще організовані і логічні наративні «ордери»: побудови Кафки, Пруста, Джойса, Томаса Манна, Достоєвського чи Толстого. Ці конструкції, в яких у найрадикальніший спосіб реалізується чиясь власна воля, є уявною непокорою тим обмеженням, які диктують умови людського існування. Такі символічні боговбивства, як-от «Дев’ять книжок з історії» Геродота, «Історія Французької революції» Мішле чи «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Гіббона — оті дива ерудиції, амбіції, доброї прози і фантазії, — є таємними свідченнями панічного страху, який викликає в людях підозра, що їхня доля є «діянням свободи», як сказав Бенедетто Кроче, і страхітливих інтелектуальних творінь, які намагаються це заперечити. На щастя, страх людей визнати, що вони є вільними, створив не лише тиранів, тоталітарні філософії, догматичні релігії, «історицизм», але також великі романи.

Реформізм і почастинна інженерія

«Злиденність