Ерін Кас - Зваблені ненавистю, Ерін Кас

— Ну… — розводжу руками.

— Я не про тебе, лялечко. Ти он яка бойова. Всіх бандитів розігнала, а одного навіть засмоктати встигла, — коротко сміється, прямуючи до кімнати.

На щастя, Аліса не коментує мої кулінарні здібності, з’їдає все. Потім лягає подрімати, а я трохи гуляю на вулиці. Ввечері вона йде на роботу, тому залишаюся сама. Вечеряю нежирним сиром й вмикаю телевізор. Під його тихий монотонний звук гортаю стрічку смартфона, читаючи новини. Соцмереж у мене більше немає, всі паролі залишилися вдома, щоб не було спокуси увійти. Нове життя дається складно, постійно вискакують якісь думки, що я можу здатися. Але я забороняю собі про це думати і вперто планую подальші дії. Читаю рецепти, чого ніколи в житті не робила.

Зависаю, коли смартфон озивається мелодією. З відкритим ротом дивлюся на номер Арсена і не знаю, що робити. Вперше так дико реагую на чоловіка. Він мене бентежить і дратує водночас. Страх теж є, але він не основний.

— Так, — все-таки приймаю виклик.

— Привіт, Єво, — його низький голос безсоромно втручається у налагоджений впродовж дня спокій.

— Давно не бачилися, — бурчу тихо.

— Виходь, поговоримо.

— Про що? Е-м-м-м, тобто? — злітаю з крісла. — Ти тут?

— Так, і в тебе світиться.

— Я не можу. Зайнята, — стримую себе, щоб не визирнути у вікно.

— Тоді я сам увійду.

— Ти приїхав роздавати команди? — спалахую миттєво. — Всі песики розбіглися, немає на кому тренуватися?

— Я чекаю тебе десять хвилин.

— А потім що? Можеш вже зараз їхати.

— Потім увійду, я ж тобі вже сказав. Поїдемо кудись повечеряємо й поговоримо.

— Двадцять хвилин і ти й пальцем до мене не торкнешся, — кажу серйозно, але сварю себе подумки за цю згоду. Аліса має рацію, потрібно їхати звідси. Хоча б квартиру змінити. 

— Хм, вимога? — чується здивування.

— Обов’язкова умова.

— Такі серйозні угоди не оформлюються телефоном. Двадцять хвилин, Єво.