Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

– Я хочу на каток, – випалюю на одному диханні. В автомобілі повисає пауза, а після Ленхарт «заводиться без бензину» й починає сміятись на цілий салон.

– Що не так? Ти ж сам мене запитав. А я завжди про це мріяла, та ніяк не виходило туди навідатись, – вдавано обурююсь такій бурхливій реакції на мої слова.

– Я просто уявив собі Керана на ковзанах на телячих ногах. Що ж ти така жорстока до нього? Ой, розсмішила. Тішить, що сьогодні не мені з тобою няньчитись, – продовжує реготати, та Керану схоже зовсім не до сміху.

– Ти головне не хвилюйся я й для тебе щось придумаю, – жартівливо йому погрожую.

– На каток, так на каток, – обирає правильний маршрут, скеровуючи автомобіль в правильному напрямі.

 За якихось хвилин сорок ми вже біля Льодовикового палацу. Я навіть забуваю про справжню причину сьогоднішніх веселощів. Завжди мріяла сюди потрапити, та з роботою ніяк не виходило, та й компанії не було, а тут повна свобода дій. Чому ж не скористатись? Я ледь не скачу від задоволення, чого не скажеш про Керана. Бідолашний навіть не уявляє куди я його тягну й чим змушу займатись ближчі дві години.

 Ленхарт з Мараком залишаються зовні, а ми прямуємо за ковзанами. Керан мовчки йде за мною, наче на тортури. Мені вже його навіть шкода. Ленхарт вміє гарненько налаштувати на «позитивний» лад.

– Керане, якщо не хочеш, можемо повернутись до машини й придумати щось інше.

– Ти ж про це мріяла. Хіба життя з чистої сторінки не найкращий час для здійснення бажань? – вперше відколи ми вийшли з дому мені посміхається.

 Та від його посмішки не залишається й сліду, коли він стає у ковзанах на лід. Він швидко змінює свою думку й це моє бажання вже не здається йому наскільки невинним. Я ще ніколи так не сміялась. Це повне фіаско. Думала, що я погано тримаюсь на льоді, та для Керана моя забаганка стала справжнісіньким випробуванням на міцність. Впевнена, що на його тілі живого місця не залишилось, та найбільше постраждало його чоловіче самолюбство.

 Споглядаючи цю граційність я геть забула задля чого все це. Припинили надокучати думки про Даріуса. Зараз я відчувала себе однією із тих численних безтурботних відвідувачів цього незвичайного місця. Та те, що про нього забула я, зовсім не означало, що забув про мене й він. Зі мною почала відбуватись якась чортівня. Складається враження, що повітря довкола почало пульсувати, що пульсує простір навколо. Різке запаморочення заважає тримати рівновагу і я падаю на лід, боляче вдаряючись тілом. Я намагаюсь підвестись, обпираючись руками об тверду холодну поверхню, та у мене нічого не виходить. Щось схоже я вже відчувала, коли випустила Даріуса із пастки й потрапила на його місце. Тільки цього разу всі відчуття ще більше посилились, а знайомий каток почав зникати прямо у мене на очах. Метр за метром його поглинає непроглядна пітьма і я усвідомлюю, що невдовзі вона добереться й до мене. Я ніде не можу побачити Керана, та й взагалі нікого. Ті люди, які щойно кружляли поряд, безслідно зникли.