Велена Солнцева - Основи некромантії. Академія темної магії, Велена Солнцева

-Сподіваюся подібного більше не повториться. - вийшовши за двері тихо перекривила як виявилося куратора моєї групи в цій філії божевільні.
-Я все чую. - почувся похмурий голос із-за дверей.
  Злякано здригнулася, вилаявшись про себе. Ну і слух у нього, адже говорила я пошепки, і нас розділяли як мінімум важкі дубові двері, що вселяли довіру.
-Ідіть на заняття, адептка. - черговий окрик, і я припустила бігом лабіринтом коридорів.
  Наскільки пам'ятаю, у нас зараз теорія некромантії, а ось де шукати кабінет я не мала жодного уявлення.
-От же чорт. - металася великим холом у пошуках чергового, що як на зло не знаходився.
-Що ви тут робите? Чому не на заняттях?
  Ледве не застогнала від досади. Переді мною похмурою хмарою завмер Леон Харон, який ніби кудись поспішав, але вирішив затриматися, аби поспостерігати за моїми безглуздими метаннями. Довелося зізнатися у своєму таємному соромі.
-Я не знаю де потрібна аудиторія. - покаянно схиливши голову, і для різноманітності вирішивши не вступати в суперечку з керівником альма-матер. - Погано запам'ятовую дорогу. - додала ще тихіше.
   Мене зміряли принизливим поглядом, і з прикрістю похитали головою.
-І що давній міг розгледіти в такій безглуздій істоті.
  Стало прикро за істоту, він у цьому плані ніби більше підходив, тому що людиною точно не був. Але довелося й зараз проковтнути уїдливі слова, які так і рвалися назовні, і натомість смиренно промовити:
-Сама не знаю, адже є істоти цікавіші, досліди над ними точно ставити буде набагато приємніше. - і одразу ж прикусила до болю язик, усвідомлюючи що сказала зовсім не те що збиралася.
  Темні очі ректора небезпечно блиснули.
-Ти ще будеш мені хамити? - прошипів він, наближаючись ледве не впритул, і точно не з найкращими намірами.
-І в думках не було. - а що в моїх думках, вам краще не знати, інакше точно тихо прикопаєте на академічному кладовищі. - Підкажіть, у який бік мені йти.
  Скинула на чоловіка погляд чесних, жодного разу незамутнених брехнею очей. Він видихнув крізь зуби, міцніше стискаючи в руці тростину, піжон як є. Правда в голові виникли побоювання, що зараз ця тростина опуститься на мою бідну голову, але ректор стримався, процідивши крізь зуби:
-Йдіть за мною.
  Він йшов широким розгонистим кроком, і я ледве встигала за ним. Оскільки я майже бігла, було зовсім не до запам'ятовування дороги. Прийняла вольове рішення приліпитися до когось із групи, і не відлипати доки не запам'ятаю розташування всіх аудиторій.
-Вам сюди. - Леон Харон різко загальмував біля однієї з численних дверей, і я ледь не врізалася йому в спину.
Злегка замішавшись подивилася на чоловіка, він піднявши брови розглядав мене.
-І чого чекаємо? Заходьте.
  Зробивши глибокий вдих, голосно постукала у двері, чим викликала тихий хмик з боку ненависного ректора, і зі злістю сіпнувши двері, ввалилася в аудиторію. На мене подивилися як мінімум тридцять пар очей студіозусів, і одна пара очей викладача, що випромінбвав незадоволення.
-Вибачте за запізнення. - голосно викарбувала я. – Я можу зайняти своє місце?
  З боку студентів почулися смішки, брови викладача здивовано піднялися вгору. Чоловік середніх років, з коротко стриженим волоссям і виразними темними очима незадоволено, можна навіть сказати вороже зміряв мене поглядом.
-Це в якому ж хліві ви виросли адептка, що дозволяєте собі подібну вільність? - нарешті зміг він видавити із себе. - Як ви смієте переривати лекцію? Якщо вже запізнилися, тихо проходьте до свого місця, а не голосно сповіщайте про своє прибуття. Що за невігластво, я обов'язково доповім про цей інцидент вашому куратору.
Ледве не застогнала в голос. Куратор, імені якого я досі не знала, цього разу може мене послати подалі, ніж на практику, хоча якщо згадати з яким задоволенням він це робив, далі вже нема куди.
-Вибачте. - тихо промовила, вкотре за сьогодні покаянно схиляючи голову.
-Проходьте на своє місце адептка, і надалі утримайтеся від запізнень, і від подібної нахабної поведінки.
  Окинула кабінет поглядом, Дара махнула рукою на вільне місце поряд із собою, але я проігнорувала її жест, остаточно вирішивши, що нам з цією дівчиною не по дорозі.
-Ви нарешті займете своє місце? – розгнівано запитав викладач. - Чи вирішили остаточно зірвати лекцію?
  Через відсутність вибору як такого, довелося тягнутися в самий кінець аудиторії, і сідати поруч із невиразно знайомим темноволосим хлопцем.
-Вітаю. - усміхнувся він куточками губ. - Знову зустрілися.
  Я окинула його уважним поглядом і опустила голову на руки. Це був той самий хлопчина, якому я нагрубила біля розкладу, Нік здається.
-Ось що зі мною не так. - прошепотіла ледве чутно.
-Все з тобою нормально. Вже давно ніхто не бачив професора Кауцинта таким злим. - він тихенько засміявся.
-Тиша, мені потрібна тиша. - вигукнув у гніві Кауцинт, блискаючи темними очима. - Відкрили зошити та записуємо, завдяки адептці Харон, записувати будете всю лекцію, після чого буде самостійна робота.
  Ось тепер на мене кидали відверто недобрі погляди. У результаті до кінця лекції рука у мене просто відвалювалася, а кількість чорнильних плям, перевищувала будь-які допустимі норми. Наприкінці заняття професор перевіряючи наші конспекти щодо того, чи ніхто не посмів його не послухатися, в'їдливо промовив.
-Ви не тільки неосвічені, але ще й не грамотні, що це за каракулі Харон?
  За спиною чулися вже не смішки, а повноцінний знущальний сміх. У мене загорілися вуха, і не стільки від сорому, скільки від гніву.
-На мою думку неосвічені тут тільки ви. - видихнула не в силах стриматися, і спустити нехай навіть і викладачеві, випад у мій бік. - Інакше утрималися б від подібних коментарів, або хоча б сказали про це наодинці, а не висвітлювали цю проблему перед усією групою.
  Вирвала свій конспект з рук викладача, і оскільки сигнал закінчення лекції вже прогудів, з високо піднятою головою покинула аудиторію.
У коридорі мене наздогнав Нік, який ледве стримував сміх, і дратував мене своїми веселощами.
-Ну ти даєш. - весело промовив він, легко ляскаючи мене по плечу. - Я відразу зрозумів що ти ще та стерва, але так вчинити з Кауцом, це певно потрібна сміливість.
  Ага, чи дурість, подумала про себе. Нелегко мені тут буде.
-Слухай Нік, я б хотіла побути одна. – простягла з натяком.
-А я б хотів одружитися з королевою. - простяг хлопець, і потягнув мене до наступної аудиторії, біля дверей якої застигла похмура постать, хто б міг подумати, звичайно ж Еріна.
-Та що за день сьогодні такий? - проциділа крізь зуби.
Нік не зважаючи на мій похмурий настрій, впевнено тягнув мене до кабінету, поки Ерін не заступив нам дорогу.
-Зникни. -наказав він хлопцеві, буравлячи того похмурим поглядом.
  Нік не злякався, і запитливо подивився на мене, за що я йому була вдячна, але підставляти хлопця не збиралася, і вивільнивши руку впевнено промовила:
-Іди Нік, все нормально.
-Точно? - він кивком голови вказав на повільно звіріючого світлого, який здавалося був готовий роздерти хлопця.
-Точно - сказала поспішно, і впхнула його в кабінет. -Що тобі потрібно? - стрімко розвернулася в бік Еріна, що підійшов надто близько.
-Я лише хочу поговорити.
-Тобі не здається що зараз не час, та й не місце?
-Мені все одно.
  Ерін штовхнув мене в бік ніші, яка знаходилася під сходами, ледь сховавшись від всюдисущих очей, роздратовано спитала.
-Чому ти мене переслідуєш, Еріне?
-Не знаю. - вимовив чоловік, насуваючись на мене. – Я тебе практично не знаю, але ти не виходиш у мене з голови. Ти ніби зачарувала мене, або опоила чимось, я божеволію уявляючи тебе в обіймах давнього, всю ніч не міг заплющити очей, прислухаючись до звуків, які виходили з твоєї кімнати. Я частину ночі просидів під твоїми дверима, як бродячий пес. То що ти зі мною зробила, Кетрін?
Сказати, що його зізнання вразило мене, це нічого не сказати. Воно мене приголомшило, буквально з ніг збило, і я мало не сіла на підлогу, але сильні руки вчасно підхопили.
-Ерін ... - зітхнула, не в силах більше нічого сказати. Надто багато страждання та болю було в його погляді.
-Чому він, Кетрін? Що в давньому є такого, що ти вибрала його? Він навіть не людина, він сутність.
  Я не знала що відповісти, не розуміла чим могла прив'язати до себе цього чоловіка за такий короткий термін, при цьому не даючи йому жодного приводу вважати, що він може на щось розраховувати.
-Я його не вибирала. - нарешті змогла вимовити те єдине, що дійсно було правдою.
-Він тебе змусив прийняти його пропозицію? - на гарному обличчі заходили желваки.
-Ні. - заперечно хитнула головою.
-Тоді що?
-Я не можу тобі сказати.
-Кетрін. - видихнув він мені майже в губи.
-Ерін!
  Візлий голос змусив мене скривитися, а чоловіка стиснути кулаки.
-Як ти можеш? Я думала, ми вже все обговорили. Твоя ж мати приїде завтра до академії, щоб передати мені обручку.
  За його спиною маячила розгнівана Амалія.
-Піди. - тихо промовив Ерін, але так, що навіть у мене волосся стало дибки.
-Я не хочу чути про те, як ти тягнеш цю бродяжку в темні, відокремлені місця. Ти зовсім втратив голову? - її голос переростав на ультразвук.
-Зникни, Амалія.
  Я бачила як на його обличчі проступили темні прожилки, це було чаріне і водночас моторошне видовище. Здається не такий він і світлий.
-Наші батьки вже все обговорили та домовилися. Я потяглася за тобою до цієї чортової академії, і що я бачу? Як ти тягаєшся за якоюсь безрідною дівкою.
  В цей момент пролунав гудок, що означало початок заняття, Ерін відступив, пропускаючи мене.
-Іди Кетрін, тобі не варто запізнюватися.
  Я повільно відступала, все ще заворожена його зовнішнім виглядом, і не одразу помітила погляд Амалії, сповнений ненависті. Порівнявшись з нею почула шипляче:
-Не смій до нього наближатися, він мій.
  Промовчати я не змогла, вона дістала своїми замашками заїжджої королеви снобізму.
-Тоді потрібно було його краще тримати.