Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

10.2

Тагір

Я тільки встигаю вийти з ліфта і зробити кілька кроків у темряві, як у мене врізається дружина. Обійнявши за плечі, притискається до грудей з такою ніжністю, що я майже відразу забуваю про словесну бійку, яку збирався їй влаштувати.

– Я хочу додому, Тагіре, – каже Юля, зариваючись обличчям у мою шию.

Її лагідний голос збиває мене з пантелику. А ще руки, що забираються під піджак. Вона гладить долонями місце між лопаток, через що мені зносить дах.

Обійнявши дружину за талію однією рукою, другою – зариваюсь у копиці волосся на потилиці. І наближаю її обличчя до себе, щоб за мить накрити її губи в поцілунку.

Поспішно цілую, стискаючи губи з усією пристрастю. Але коли Юля впускає мій язик у свій рот, зменшую темп, насолоджуючись її м'якістю та податливістю.

У голові пульсує тільки одна думка – як сильно я хочу свою дружину. І здається, якщо зараз я її не отримаю, то просто вибухну прямо тут, у цьому довбаному зимовому саду.

Повільно йду садом, продовжуючи утримувати дружину за талію. Юля повторює мої кроки, поки ми не опиняємось стояти навпроти високого вікна. Підхопивши під сідницями, допомагаю дружині сісти на підвіконня. Розводжу коліном стегна ширше і влаштовуюсь між розведених ніг.

Знаю, вона відчуває моє збудження і чудово усвідомлює, до чого приведе цей поцілунок, що затягнувся. Але дружина не відштовхує, а сама притискається до моїх грудей, торкається стегнами до мого паху.

Уявлення не маю, що на неї найшло. Звідки взялася ця пристрасть? Ще буквально годину тому Юля шарахалася від мене, як від прокаженого. Але зараз її ніби підмінили, інакше я не знаходжу пояснень новим для мене відчуттям.

Серце стукає як відбійний молоток. І я вже нічого не чую, крім швидких, безперервних поштовхів у моїй крові.

Поцілунки стають наполегливішими, а рухи рук вимогливішими. Вже по-звірячому, без натяку на ніжність, відчуваючи себе хтивою худобою, беру її прямо на цьому підвіконні в зимовому саду.

***

– Моя гарна, тепер у нас все буде добре, – кажу я, гладячи зворотнім боком долоні вилицю дружини.

Юля не відповідає, мовчки поправляє плаття, що задерлося до пояса. Ловлю її за руку, коли вона, зістрибнувши з підвіконня, проходить повз мене.

– Що це було, не скажеш? – питаю я.

У погано освітленому саду я насилу розрізняю риси обличчя дружини, але цього мені й не потрібно – я навчився розуміти її настрій за допомогою зітхань та цоканню язиком, що вона зараз і робить. І вся ця аура таємничості розлітається на молекули, залишаючи у повітрі запах гару.

– Ти не відповіла, – суворо карбую, ігноруючи в собі бажання схопити Юлю за плечі та гарненько струсити, щоб вибити з її голови ось цю безглузду гордість, яка постійно мене бісить.

– Тагіре, я втомилася і хочу додому. Поїхали, будь ласка, – вимовляє після недовгої паузи й, наче на підтвердження своїх слів, позіхає, прикриваючись рукою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍