Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

— «правительство іде назустріч тій праці, що веде не тільки до автономії, а і до федерації»;

— «до чистих форм федеративності в Росії ми ще не скоро дійдемо»;

— «автономія країв і народів Росії буде виявлятися в різних формах: від крайового земського самоуправління до широкої національно-територіальної автономії»[199].

Друга смислова частина з’їзду — виступи «делегатів». Важливо відзначити: представники російських та польських політичних партій принципово проігнорували вікопомний «З’їзд народів».

З «Матеріалів» також цілком ясно випливає, що його «делегати» представляли не «народи», а в кращому разі лише деякі націонал-соціалістичні партії, а також міфічні, напівміфічні і просто нікому невідомі станові організації.

Взагалі їхні погляди на проблему державного реформування постімперської Росії були такими:

Російські організації

ПСР: «національний рух не завше буває демократичним та револю­ційним»;

Трудова народно-соціалістична партія: за «федерацію і широку автономію країв та народів».

Єврейські організації

Сіоністи: «нарешті» мають «бути здійснені ідеали справедливості і волі»;

Об’єднана єврейська соціалістична партія: за «персонально-національну автономію»;

«Поалей-Ціон»: «національні права народів, котрі ніде не жиють в більшості (як, наприклад, євреї), повинні забезпечуватись державою через основні закони держави».

Українські організації

Петлюра, голова Українського генерального військового комітету: «всі ми, — українці, татари, грузини і всі інші народи, — народи державні, є хазяї Росії і всі повинні нею правити»;

М. Грушевський, голова УЦР: «Ми визнаємо за народами необмежене право на самоозначення аж до відокремлення і сформування власної держави <...> під тією тільки умовою, що ця одержана незалежність не була засобом для панування і використовування народностей, які опиняться в меншості в цій новій державі».

Польські організації

Польська партія соціалістична: «природним завершенням прагнення народу до волі є утворення незалежної національної держави»; ППС «є виразницею цілковитої самостійності Польщі».

Грузинські організації

Націонал-демократична партія: «потрібна міцна організація і об’єд­нання національностей».

Латиські організації

«Росія стане на справедливий шлях», коли «будуть забезпечені наці­о­нальні права».

Литовські організації

«Литва мусить бути самостійною державою».

Кримсько-татарські організації

Кримсько-татарська учительська спілка: «Треба народам самим шукати собі дороги».

Забайкальські буряти

«при об’єднанні всіх бувших недержавних народів Росії <...> вони зможуть упорядкувати державу так, як самі захотять».

Козачі організації

Південно-Західний фронт: «козаки зорганізувались і об’єднались для того, щоби боронити свої козачі вольності та права»;

Донські козаки: «будемо боронити федерацію»;

Рада козачих військ: «нас, козаків, може задовольнити тільки демократична республіка на основах широкої федерації».

Представник Тимчасового уряду Славинський: «цілком поділяє всі думки, висловлені <...> Грушевським», «Керенський доручив <...> передати з’їздові, що нова Росія не може бути централізованою, а тільки децентралізованою»[200].

Третя смислова частина «З’їзду народів» — його постанови, справді змістовними пунктами на нашу думку, такі:

— «Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»;

— «єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі»;

— «великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, або поділитися на кілька федеративних одиниць, або <...> дати автономію окремим частинам краю»;

— «автономія Білорусії в межах Російської демократичної федеративної республіки»;

— «утворення автономної латиської демократичної одиниці, яка шляхом самоозначення має ввійти в склад Російської федеративно-демократичної республіки»;

— «утворення суверенної Литовської держави з частин руської та прусської Литви, а також з литовської частини Сувалкської губернії, при додержанні засад самоозначення»;

— визнання козацтва «самостійною галуззю (виділено нами. — Д. Я.) між народами Російської республіки»;

— «національності, <...> [що] розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати екстериторіально-персональну автономію»;

— «незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори».

Інші важливі, але, як завжди буває в таких випадках, нездійсненні наміри, а саме — «утворити <...> особливий правомочний орган — Раду народів»[201], до якої «має ввійти по 4 члени від кожного народу, що мав представництво на з’їзді», та створити «особливий «Совет національностей» при Тимчасовому правительстві, який має бути органом для оборони народностей», — були з різних причин абсолютно нездійсненними.

Принципово важливо також відзначити: цитовані постанови вийшли далеко за межі офіційно проголошеної мети «з’їзду». 84 нікому невідомих добродії висунули претензії на керівництво збройними силами Росії та на участь у формуванні повоєнного світу. Цитуємо: «Тільки націоналізація російського війська під керівництвом революційно-демократичних національних організацій та відповідне упорядкування тилу при участі тих самих організацій може піднести здатність держави до самооборони і наблизити досягнення почесного (а не переможного. — Д. Я.) миру»; «в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів»[202].

Констатація

Так званий «З’їзд народів», скликаний УЦР у самий розпал загальнонаціональної кризи, яка менш ніж за два місяці дощенту зруйнувала Російську республіку та на століття унеможливила її розвиток на принципах захисту та примноження прав людини, розвитку демократичних традицій та принципів відкритої економіки, насправді був покликаний заступити в свідомості радівських діячів необхідність скликання легітимних Всеросійських Установчих зборів, створити ілюзію підтримки внутрішньополітичного курсу Центральної Ради «представниками» так званих «недержавних народів Росії». А головне, як на нашу думку, — підмінити головні політичні інтенції часу — щодо демократичного переформатування Росії та переможного завершення Першої світової війни у складі Антанти — на юридично абсурдні принципи «національно-персональної автономії», політично безумні й руйнівні заклики до завершення війни на т. зв. «почесних» умовах та участі тих самих «недержавних народів» (фактично — групи самозванців, політичних авантюристів) у повоєнному переустрої Європи та світу разом із Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та їхніми спільниками.

Генеральний секретаріат: бюрократична буденність

Офіційний курс на власне політичне, а згодом і фізичне знищення значної частини населення як Російської держави в цілому, так і населення її південно-західних губерній було ретельно закріплено у другій половині вересня. Це засвідчують, зокрема, протоколи засідань Генерального секретаріату та Малої ради.

Засідання Секретаріату — це, з одного боку, суцільна бюрократична рутина. У період з 18 по 30 вересня кабінет Винниченка розглядав питання і про статус української мови, і про заведення українознавства в школах (до речі, за відсутності викладачів цього предмета. — Д. Я.), і зажадав від кожного генсекретаря «виробити інструкцію для свого секретаріату», і закликав «людність мати довір’я до нових казначейських знаків, які випускає Міністерство фінансів», і визначився з питання заснування «Вільного козацтва», і поінформував ту саму людність «про розгортання своєї діяльності», і встановив видати авансом «щомісячну плату служащим Секретаріату»: генсекретарям — по 1000 ненависних російських рублів, їх заступникам — по 833, директорам департаментів — по 1000, сторожам — по 100 кожному, й оголосив про заснування вищої художньої школи й т. п.[203].

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду (т. зв. керенка). Аверс. Суспільне надбання

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду (т. зв. керенка). Аверс. Суспільне надбання

«Казначєйскій знакъ» Тимчасового уряду (т.