Алекса Адлер - Їхня кохана лялька, Алекса Адлер

10.2

− Я справді дещо приготувала, − киваю, вдаючи, що не помітила жодних двозначностей. − Не знаю, чи сподобається вам, бо діяла за аналогією із земними продуктами та стравами, але я старалася. Накрити вам стіл у кімнаті відпочинку?

− Накривай, − коротко розпоряджається Са-ард, теж звернувши на мене свою увагу.

Кивнувши, я мовчки повертаюся до харчового відсіку. Двері цього разу залишаю відчиненими. Знаходжу ту саму тацю, на якій вже одного разу носила їм їжу, і, навантаживши її, йду назад. Апетитні аромати лоскочуть ніздрі, відверто дражнячи. Хоч голоду я досі не відчуваю, мені так хочеться відчути смачну їжу в роті, а потім приємну ситість. Особливо добре було б з'їсти чогось солоденького. Хоча б шматочок.

Але, підозрюю, тепер це для мене недоступна розкіш.

Проходячи повз на-агарів, відчуваю на собі їхні уважні погляди. Особливо на моїх голих ногах. І на дупі, прикритій тільки сорочкою Са-арда. Так і роздягають безсоромно очима. І не лише роздягають, швидше за все. Хто про що, а ці все про те саме.

Ну і звісно ж вони з'являються в кімнаті відпочинку саме в той момент, коли я починаю сервірувати цей їх низенький стіл, до якого ще нахилитися треба. Але я тепер уже навчена. І спочатку стаю так, щоб не бути тилом до дверей і, отже, до збуджених моєю присутністю змієхвостих. Швиденько розклавши все, встигаю вирівнятися саме до того моменту, як вони обидва сідають на свої «крісла».

− Смачного, − усміхаюся чемно і, сунувши тацю під пахву, починаю бочком задкувати геть, сподіваючись непомітно втекти.

− І куди це ти зібралася? − схиляє голову набік Шоа-дар. І переді мною кільцями здіймається його хвіст, перегороджуючи дорогу.

− Е-е-е, туди, − головою киваю на двері.

− Неправильна відповідь, − усміхається змій молодший і тепер уже його хвіст обвивається навколо мене, відриваючи від підлоги, щоб перемістити прямо в чоловічі руки. − Це можеш відкласти, − забирає він у мене тацю.

− Ви, здається, казали, що голодні, − обурено бурчу я, впираючись йому в груди. З усіх сил намагаючись не дивитись у сріблясті зміїні очі.

− Дуже, − мурчить він, притискаючи мене до себе. Проводить носом по шиї, шумно вдихаючи мій запах. І раптом прикушує чутливу шкіру нижче вуха. − М-м-м, смачненька.

− Ай, − скрикую, намагаючись ігнорувати чуттєве тремтіння у всьому зрадницькому тілі. − Я не їстівна, чесне слово. Навіть не натуральна. М'ясо краще їжте.

− Припини викати. Мені на «ти» більше сподобалося, − сміється безсовісний змій. Але все ж таки дозволяє мені трохи відсторонитися. Лише для того, щоб посадити мене в кільця свого хвоста, як робив його брат минулого разу. – Подивимос-с-ся, що ти приготувала. Пахне досить смачно.

Са-ард, косо спостерігаючи за нами, тим часом уже наповнює свою тарілку. Його приклад наслідує і Шоа-дар. І незабаром я з невластивим мені розчуленням спостерігаю, як двоє змієхвостих чоловіків спочатку обережно куштують, а потім з апетитом уплітають все те, що я для них приготувала. Здається, їм сподобалося. Приємно. Якщо не можу сама поїсти, то хоч на них помилуюсь.

− Скажіть, а біосинтезоїди звичайну їжу зовсім не можуть вживати? – таки питаю я, простеживши очима за соковитим шматочком м'яса, який Шоа-дар відправляє собі до рота.

− Теоретично можуть, але щоб відповісти тобі точно, мені для цього знову ж-ш треба подивитися програмну прош-ш-шивку твого організму і фізичні параметри. Щоб переконатися, чи пристосована твоя травна с-с-система для натурального харчування, − з дослідницьким інтересом дивиться на мене Са-ард.− Займемос-с-ся цим, як тільки ми з братом виконаємо свої завдання тут і вируш-ш-шимо далі. Досі мене питання твого травлення цікавило найменше, тому не надав цьому увагу.

Мені залишається лише з розумінням хмикнути. Ясна річ. Навіщо йому думати, чим годувати ляльку, якщо для неї спеціальний корм є? Суперзбалансований.

− Я так зрозуміла з вашої розмови, що ця висадка може бути небезпечною? – цікавлюся обережно, змінюючи тему.

− Хвилюєш-ш-шся за мене? – вдоволено усміхається Шоа-дар.

− Звісно, − киваю з найсерйознішим виглядом. – За вас обох. Якщо з вами щось трапиться, як я додому повернусь?

Обличчя хвостатого здивовано витягується від моєї відповіді. А я вже відвертаюся, ховаючи усмішку.

− І лиш-ш-ше з цієї причини? − знову підтягує він мене ближче. Ще й руку до обличчя тягне, явно маючи намір схопити за підборіддя, щоб повернути лицем до себе.

− А з якої ж іще? − фиркаю, ухиляючись від цих загребущих рук.

І от чому на губах Са-арда в цей час грає така загадкова і поблажлива усмішка, ніби він ні на мить не повірив? Напевно, тому що я й сама собі не дуже вірю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно