Ханна Еванс - Ти не мій брат, Ханна Еванс

Глава 32

Настя 

Я не хочу його слухати. Хоч і серце рветься до Артура, але розум говорить інше. Тому відштовхую його і йду у протилежний бік, обійнявши себе руками.

 - "Втікачко"! Настя... Твоя мама хвилюється. Дозволь, хоча би тебе підвезти. Адже ти захворієш.

Різко зупиняюсь і повертаю до нього заплакані очі. 

 - Краще захворіти, аніж терпіти твоє знущання наді мною!

Йду далі. Артур знову опиняється біля мене, хапає за руку і дивиться з болем на обличчі.

 - Настя... Я лише відвезу... Обіцяю...

Далі не заперечую. Він обережно веде мене до машини і садить на переднє сидіння.

 - Я включу обігрів і ти зігрієшся. 

На що, не кажу нічого. Тому, що дуже ображена в душі. У мене відчуття, що він знаходить найболючіші місця і давить на них, аби зробити мені боляче. Далі стає дійсно тепло. Сиджу у салоні його автомобіля, який бачу уперше. Артур завжди їздив на своєму мотоциклі. А сьогодні, приїхав автомобілем.

" Можливо, це через мене... Хоча... "

Далі прогоню свої думки. І ми мовчки, їдемо додому.  

Після того випадку, щось дивне відбулося з Артуром. Адже він перестав словесно мене діставати. Весь час мене уникає, ніби перестала для нього існувати. Можливо то на краще і мені стане легше, а серце перестане боліти. Артур також перестав приводити дівчат додому. Буває, що вдома не ночує, але приходить завжди один. 

Вчора він теж не прийшов. Отже, знову ночує не вдома. А я чомусь, довго не могла заснути.

Прокидаюсь недільним ранком. Сьогодні вихідний, можна відпочити і поспати. Раптом сон припиняється, коли бачу за вікном сніжинки. Вони створюють чарівну, зимову казку. Зриваюся з ліжка і біжу до вікна. Тоді швидко накидаю куртку і в піжамі вибігаю на вулицю. Піднімаю обличчя і прикриваю очі. Відчуваю приємну прохолоду і те, як на обличчя падають холодні сніжинки, одразу тануть. Стою декілька хвилин так, а тоді чую позаду.

 - Кх - Кх. 

Повертаю очі і бачу Олега Антоновича. 

 - Доброго ранку, Настю.

 - Доброго.

 - Там мама, кличка на сніданок. 

 - Так, дякую, іду.

Тоді він ошелешує мене питанням.

 - Теж любиш сніг? 

 - А? Так, дуже.

 - Артур теж любив, обожнював, доки... 

Він замовкає, а мені дуже хочеться спитати про що він...

 - Доки, що? Вибачте звісно, якщо можна... 

 - Доки мати не пішла, взимку. Йому тоді було 10. Колись разом із матір'ю ліпили сніговики і грали у сніжки. Інколи я приєднувався. Хоча, це було рідко. Все своє життя пропадав на роботі. Тому й мало приділяв уваги сину. А тепер...

 - Олег Антонович, я впевнена, що ви хороший батько. А те, що пропустили, можна надолужити.

 - Як? Вже пізно. Він мене не сприймає. 

Знову мовчить, стає його шкода.

 - Почніть з простого, проведіть хоча би один день разом. Навіть, якщо це буде проста гра у шашки, чи ще чогось. Дивлячись, що подобається Артурові.

 - Може й ти права, дитинко.

Далі йду у будинок, навздогін Олег Антонович тихо вимовляє.

 - Дякую... 

 - Будь ласка...

Теж тихо, відповідаю... 

Приємного читання... 

Ваша Ханна Еванс...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно