Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

неї вони уособлювали байдужість і ворожість.

— Її не ґвалтували в дитинстві?

Янжа запалила ще одну сигарету. Корсо відчув спокусу теж покурити, але не хотів надто розслаблятися. Мусив сфокусуватися, тобто напружитися — найкращий стан, аби відчути те, що ховається за словами.

— Навіть не знаю, — відповіла жінка й трохи скривилася. — Можна лише припустити, що до її недовіри спричинилося те, що власні батьки відмовилися від неї. Кому вірити, якщо зраджують найрідніші люди?

Тоді й він міг би спати з усіма трупами, що траплялися йому за весь час служби в поліції. Корсо все-таки закурив одну «Marlboro».

Моторошне, непереборне прагнення Елен було зумовлено не лише сексуальним бажанням. Вона справді кохала кожного мерця, з яким мала стосунки. Зрештою, дівчина завжди примудрялася дізнатися, як їх звали, скільки їм було років тощо. Проте її зовсім не обходило, чому саме вони померли.

У голові копа виринули рядки її особистого щоденника: дурнувато-романтичні спогади ґвалтівниці трупів…

— Вона уявляла собі, що вони живі?

— Аж ні. Для неї лише трупи могли бути коханцями. З мертвими тілами вона пов’язувала бажання, мрії, сподівання. І побоювалася живих чоловіків, які здатні діяти й реагувати. Вона полюбляла самця-статую, холодного й нерухомого.

Усе це не надто просувало його справу вперед. Він спрямував розмову в інше русло:

— Вона говорила з вами про Софі Серейс?

— Звісно. Вона була її найкращою подругою. Тобто єдиною.

— Вони обидві приховували, що товаришували. Не знаєте, чому?

— Щойно дівчата потрапили до Парижа, вони постановили не розповідати нікому про те, що знайомі: в такий спосіб подруги намагалися захистити себе, стати сильнішими.

Новий поворот:

— Ми підозрюємо, що Елен підзаробляла проституцією. Як ви вважаєте?

— Згідна.

— А те, що вона робила це з живими чоловіками, їй не заважало?

— Вона відсторонялася від того, що чинила. З плином часу страх перед чоловіками перейшов у збайдужіння.

— Софі знала щось про… нахили подруги?

— Гадаю, що так. Вони не мали таємниць одна від одної.

— Ви припускаєте, що Елен була… щасливою?

— На свій спосіб, так.

І наостанок — каверзне питання:

— Якщо все — на краще в цьому найкращому зі світів, навіщо ви були їй потрібні?

Мишача гримаска обернулася на хижацький вищир.

— Я просто допомагала їй існувати в злагоді з її… особливостями.

Психологиня, мабуть, і гадки не мала, що покривала порушницю закону й потурала її розпусті. І знову-таки він тут не для того, щоб когось засуджувати.

— Ви не зауважили якоїсь зміни настрою Елен останнім часом?

— Аякже.

— Тобто?

— У неї з’явився коханий.

Корсо аж здригнувся.

— Ви кажете про… партнера, себто він не був ані мертвим, ані клієнтом?

Янжа Ражаонаріманана вороже усміхнулася. Вони, власне, розігрували споконвічну драму протистояння поліціянта й бунтівника, порядку й повстання, буржуа й анархіста тощо.

— Приятель, так. Цілком живий.

На Корсо дрижаки напали — наче який змій хутко проповз шкірою під одягом.

— Що вона вам про нього розповіла?

— Мало розказала. Знайомий попросив її тримати язика на прив’язі.

Корсо вирішив спочатку поставити класичні запитання:

— Одружений? Відомий?

— Точно неодружений. Досить відомий.

— У якій галузі?

— Художник.

Кров бухнула в скроні, ніби він занурився вглиб моря — навіть почув рипіння коліщат у голові. Стишене брязкання супроводжувало картини, що ритмічно вигулькували в уяві: у Софії та Елен був один коханець на двох, чоловік у капелюсі, художник зі «Сквонка», мадридський утікач…

— Вона описувала вам його зовнішність?

Лікарка розчавила цигарку в попільничці, що скидалася на кастет з грубого скла.

— Середнього віку. Чудернацький. Зазвичай носить білі костюми й борсаліно.

— Вона звірялася вам у чомусь ще? Це дуже важливо.

Янжа поглянула на нього крізь великі окуляри.

— Він може виявитися вбивцею?

Годі пускати туману.

— Софі теж мала зв’язок саме з ним, ви про це знали?

— Ні.

— Тобто Елен теж собі такого не уявляла?

— Необов’язково. Вона мені всього не розповідала, тому ми ніяк не могли посунутися з мертвої точки.

— Добре подумайте: більше нічого не пригадуєте? Якусь деталь, що могла б мені стати в пригоді…

Янжа знову схопилася за сигарету: так смалили у 70-х роках.

— Він колись сидів у тюрмі.

Шия Корсо взялася сиротами.

— Який злочин він скоїв?

— Не знаю. Елен не захотіла розповідати, я лише зрозуміла, що він провів там багато років. Художником став уже в другому житті. Під час показової реабілітації.

Неділя виявилася достоту вдалою: спільний для обох загиблих коханець, мара, яку він (напевно) зустрів неподалік від картин Ґойї. Художник, що тинявся поблизу «Сквонка» й нещодавно вийшов з буцегарні — без сумніву, відсидів за вбивство. Який у біса підозрюваний? Готовий злочинець власною персоною.

— Елен, мабуть, боялася його?

— Анітрохи.

— Що їх об’єднувало?

— Повторюю: вона про це не розповідала, але відчувалося, що в ліжку в них усе гаразд. Тож можна стверджувати, що вона відновила стосунки з живими чоловіками. Коханець зумів-таки її приручити.

— Ви казали, що він був набагато старшим він неї?

— Щонайменше вдвічі, так. Він був досвідченим на всіх фронтах, це й привабило її.

Корсо згадав сторінку щоденника із зображенням Міс Вельвет: лагідний погляд, невпевнена посмішка. Митець вдало відтворив тендітність татуйованої готки.

— Що вона почувала до нього? — не відступав коп. — Фізичний потяг? Кохання? Захоплення від творів?

Янжа поглянула на годинник і обдарувала його широкою умішкою.

— Шкода, що наостанок можу окреслити його лише як певний психологічний тип, але вважаю, що цей добродій правив їй за батька.

Корсо підвівся. І подумав, що в такому разі відтепер він занурюється у світ дітовбивць. Гаразд, упораємося.

32

Корсо повернувся в 36-й і скликав групу: треба якнайшвидше знайти художника, вірогідно, коханця обох потерпілих. Чувака, що відсидів у тюрмі!

Усупереч сподіванням, неймовірну новину колеги зустріли досить стримано. Правду кажучи, їх уже ноги не несли — ціленьку днину бігали, шукали, але так і не натрапили на щось цікаве.

Сток виявила особи й місце мешкання деяких дівчат зі скетчбука та забезпечила їм охорону (з кількох новачків — і то добре). Людо рушив далі на пошуки померлих коханців Елен Десмора, нишпорив серед їхніх знайомих: може, хтось із них надумав помститися некрофільці Елен та її сестрі — але ні, дарма. Барбі не встигла знайти бодай щось про людей, з якими потерпілі підтримували