Лариса Підгірна - Червона Офелія

Чатовий — круглощокий, побритий «під нуль» хлопчина, вороже наставив на Марка гвинтівку.

— Я до Казиміренка. Від головнокомандувача, з Кам’янця, — відповів Марко. Дістав із нагрудної кишені посвідку, протягнув хлопцю.

— Швед Марко Олексійович… Розвід очна управа. Ясно, — проказав собі під ніс чатовий. — А у саквояжі що?

— Особисті речі, документи.

Марко клацнув замком, саквояж у ту ж мить виставив свої «нутрощі». Там і справді поверх ретельно складеної білизни та сорочки лежали якісь папери в старій пошарпаній шкіряній папці.

— Зброя? — поцікавився вартовий.

— Та пропусти вже його, Олександре, це наш, хіба не видно?

Марко обернувся на голос за спиною. Позаду нього стояв начальник застави, поручник Василь Казиміренко.

— Отже, ти — Марко Швед? — запитав, протягуючи руку для вітання. — Мені телеграфували щодо тебе з Розвідочної управи. І що скажеш, Марку?

— Власне, казати дуже мало, — відповів той. — Викрадене кліше або уже в маєтку, або прибуде вночі з підводами.

Казиміренко жестом запросив його увійти до приміщення.

— То чого чекаємо? Чому не провести обшук просто зараз?

— Утратимо можливість дізнатися, хто у Тарноруді чи Волочиську входить до більшовицької агентури, — відповів Марко. — Вам телеграфували про шифровки?

— Так, із рядками сонетів Шекспіра, — зітхнув Казиміренко. — Тільки далекий я, Марку, від тієї поезії… У мене тут не Шекспір, у мене тут щоденна проза життя.

Марко зупинився перед дверима.

— На це, вочевидь, і розраховується: грають занадто мудрено. Але найбільшим співцем прози життя Шекспіра можна вважати з легкістю, якщо більшовики за допомогою його сонетів додумалися передавати зашифровані послання…

— Та у горлянці вони сидять у мене, сволота ця червона! — Казиміренко постукав себе по шиї ребром долоні. — Минулої весни на Полтавщині всю мою родину вирізали. Оце дружина якимось дивом устигла напередодні до мене приїхати… Сам Бог уберіг!

— Співчуваю, — проказав Марко тихо. — Так, я чув про ту різанину в Хоролі.

— Але до справи, Марку.

— Так… Нам відомо, що завтра у Волочиському драматичному театрі відбудеться спектакль; ставитимуть польською «Гамлета». Є усі підстави вважати, що зв’язковий сидітиме в залі і під час спектаклю отримає просто зі сцени вказівки, коли, як і де забрати кліше…

— Он як! — Казиміренко почухав потилицю. — Це точні дані? У тебе є інформація, які саме рядки будуть використані у якості послання?

— Якби ж я знав! — розвів руками Марко. — Наше діло не впустити того моменту і виявити усіх причетних. Та якого саме моменту — мені невідомо. Єдине, у чому я більш-менш переконаний: центральною фігурою усього є Микола Крамовський, директор театру.

— Однак, — проказав Казиміренко, — Микола Крамовський зараз перебуває у маєтку разом із трупою. Вночі наш театрал ніде не подінеться, та й охорона кругом — непоміченим вийти не вдасться. А вранці за кожним його кроком будемо слідкувати.

— А людей вистачить? — запитав Швед.

— Мусить вистачити, — зітхнув поручник. — Та ти проходь, проходь, Марку! З ними артистами я ще макової росинки від ранку в роті не мав. Головнокомандувач наказав прийняти їх якнайкраще, то цілісінький тиждень готувалися. Марія збігалася на нитку. То те треба, то се… А ще ж своя робота є… Кожної ночі як не у Сатанові, то у нас лізе всілякий непотріб з-за Збруча, — поручник стомлено потер обличчя. — Коли це все скінчиться, пане Шведе? Що там у головнокомандувача кажуть?

— Якби ж знаття… — Марко ступив крок до Казиміренкової оселі. — 3 огляду на те, що робиться у Києві, нічого доброго найближчим часом не передбачається, пане поручнику. Цей спокій, як ви розумієте, тимчасовий, дуже тимчасовий.

— Ото ж бо! — проказав Казиміренко, йдучи за Марком, позаду. — А мені ще заздрять, мовляв, випросив собі у Петлюри тепленьке місце — тиш та гладь, Божа благодать! То тільки на перший погляд так видається, що у Тарноруді рай. А раптом що — ми перші потрапляємо під роздачу.

Швед оглянувся, аби відповісти поручнику, ледве не зіткнувшись з ним лобами. Його погляд раптом упав на освітлене вікно будівлі напроти, що слугувала казармою для прикордонників. На якусь мить Маркові здалося, що в просвіті розсунутих фіранок майнуло знайоме обличчя кам’янецького мецената, Євгена Остапенка. Постать майнула у вікні, рука зсунула до купи фіранки, і в ту ж мить світло у вікні погасло.

— Перепрошую, пане поручнику… То у вас Євген Остапенко гостює? — поцікавився Швед у Казиміренка.

— Хто? — перепитав поручник. — Євген Остапенко? А хто то такий?

— Я тільки що бачив цього пана у вікні.

— У тому вікні, що напроти? — перепитав Казиміренко. — Там нікого не може бути. То мій кабінет, ключі від якого у мене… ось!

Казиміренко розтиснув долоню, у якій і справді була в’язанка ключів.

— І все ж, тільки що у тому вікні згасло світло, там був якийсь чоловік… — Марко здивовано подивився на поручника. — Я переконаний, що то був Євген Остапенко.

— Та хто він такий, твій Євген Остапенко, чорти б його побрали? У нас такого немає…

— Він — меценат, з Кам’янця-Подільського, підтримує театр Крамовського… Наскільки мені відомо, мав прибути тільки завтра до Волочиська на спектакль… — проказав Марко.

— Неймовірно, пане Шведе! — вигукнув Казиміренко. — Вочевидь, тобі щось привиділось! Як може стороння людина знаходитися у замкнутому на ключ кабінеті начальника прикордонної застави без його відома? Та ще й людина, яка ніякого стосунку до прикордонної застави не має? Не через димар же він туди спустився…

— Але я бачив на власні очі! — повторив Марко. — Не привиділося ж мені!

— Ну, добре! — поручник Казиміренко підкинув на долоні в’язанку ключів. — Ходімо пересвідчимося!

— У розташуванні є сторонні? — звернувся поручник до чатового на дверях прикордонника, як тільки вони з Марком увійшли до казарми.

— Немає, пане поручнику! — відповів той. — Жодного стороннього у розташуванні не має.

— А мій кабінет? — поцікавився Василь Казиміренко. — У кабінет хтось заходив?

— Ніяк ні, пане поручнику! Відтоді, як ви покинули і зачинили кабінет, туди ніхто не входив. Ключі ж тільки у вас…

— Ну? — Казиміренко повернувся до Марка і запитально глянув на нього. — Тобі, вочевидь, щось привиділось, друже. Ну, але для повної впевненості…

Поручник попрямував до дверей свого кабінету, вклав у замкову шпарину ключ і відімкнув двері.

За ними панувала цілковита темрява.

— Гремалюк, дай-но мені світла сюди… — гукнув Казиміренко до чергового. — Чуєш?

Вартовий кинувся до свого командира з великим залізничним ліхтарем у руках. Освітив приміщення кабінету… Нікого.

— Ти, певно, стомився, Марку, з дороги, — проказав Казиміренко. — От і привиділося тобі. Ходімо! Ходімо повечеряємо, розповіси мені, що там ще маєш, і спати… Завтра з тими артистами увесь день катавасію матимемо: нагодуй, відвези, привези… Тут же, у маєтку, є простора кухня, печі у гарному стані. От я