Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

зараз від нас доля всієї України залежить. І тут уже я на що хочеш піду аби виграти. Це я не виправдовуюся, а пояснюю тобі. Зрозумів? Ну і це ж гра. Розумієш? Це все не насправді. Для них. Для нас, якщо вб’ють, — насправді, а для них — ні. Куплять нове право на вхід і далі гратимуть.

— Лідія не загине? — спитав Бухгалтер.

— Загине і з’явиться знову. Та тут цих Лідій у кожному другому кабінеті!

— Що ти маєш на увазі?

— Це раніше у «ВЧК» боролися з контрою, допитували білих офіцерів, чиновників, купців, заламували руки всіляким там графиням і баронесам. Але потім же почалося таке, що всі ми росіяни — і червоні, і білі, і Ленін, і Романов — одна імперія. Гра почала позбуватися популярності, бо ламати пальці попу чи корнету якось було вже не кошерно. Спробували, було, перейти на жидів — мовляв, вони у всьому винні, — але це якось дивно виглядало: ВЧК виловлює євреїв за контрреволюційну діяльність. А тут почався Майдан, і розробники гри закинули таку тему: можна боротися з петлюрівщиною та махновщиною, з різними там хохляцькими отаманами. До того дійшло, що і з бандерівцями борються, хоч і зовсім інший час. Одна справа допитувати якогось мужичка-петлюрівця, а інша — чарівну красуню з українською вимовою. От їх усі й допитують, кажу ж, у кожному другому кабінеті така Лідія, а може, ще й краща. Якщо ти придивився, чоловіки-хохли тут миршаві. Дрібні всі, перелякані, гнилозубі. А чекісти й червоноармійці — всі богатирі, у всіх волосся хвилею, очі блакитні, писані красені та й годі. Жінки ж наші всі красуні й усі зі шляхти. Ручки білі, шкіра ніжна, губи тремтливі. Мужика покатують товариші, а потім до шляхетної пані беруться. І там уже і так, і сяк. Тому й популярна ця гра, що будь-якому прищавому вилупку дозволяє відчути себе володарем Всесвіту. Відпочивають люди, роздмухують свою ненависть, уявляють, як хохлів нищать, а хохлушок ґвалтують.

— Херня якась! — Бухгалтер закрутив головою.

— Що далі? — спитав Мовчун. Він теоретизувань не любив, був зосереджений на справі.

— Далі мусимо дістатися утилізаційного пункту. Тільки нас шукають, треба замаскуватися. Давай так, Мовчуне, приведи сюди санітарів. Скажи, що товариша петлюрівці поранили, треба допомогти.

Мовчун вийшов. Невдовзі повернувся з двома бійцями, що тягли ноші. Мовчун скрутив голову одному, Бухгалтер — другому.

— Ось так, набираємо очки! — сказав я і забрав зі столу пачку цигарок. Може, знадобляться. — Дивіться, де утилізаційний пункт. Якщо побачите, що трупи несуть, ідіть слідом.

Я влігся на ноші, туди ж хлопці склали вибухівку, прикрили шинеллю з головою, наче труп. Пішли коридором. Часто траплялися патрулі. Казали, що одну дівку з петлюрівців вдалося вбити, а її поплічники десь сховалися. Невдовзі знайшли пункт. Він був у невеличкій кімнаті, третину якої займав металевий приймальник. Тіла скидали туди. Я підхопився, і ми порубали товаришів, руки яких були зайняті ношами.

— Тепер так. Зброю й вибухівку сховати під одягом. Удавати, що ми мертві, ні на що не реагувати. Коли скажу «Пора!» — підхопитися й зістрибнути з конвеєра, приготувати вибухівку. Вперед! — сказав і почув кроки за дверима.

Стрибнув у приймальник першим, за мною хлопці, й покотилися ми металевими жолобами. Хвилину несло, потім випали в якомусь світлому приміщенні. Там підхопили нас якісь люди, що розмовляли російською. Уклали рівненько на транспортер, і понесло нас кудись. Дихання зачаїв, очі заплющив. Порахував до двадцяти, потім трохи примружився. Побачив, що піднімає нас потроху до великої пащі, прикрашеної серпом, молотом і зіркою. Це був «головосік». Він харчувався тілами жертв. Коли вже були зовсім поруч, сказав «Пора!». Хлопці підхопилися. Бухгалтер трохи незграбно — може, тому, що протез на нозі. Ледь не гепнувся в пащу, але я його витягнув. Зістрибнули з конвеєра. Склали вибухівку в один мішок, я підпалив запали одразу кількох шашок, почекав трохи, кинув.

— За мною! — скочив на конвеєр і побіг. Бігти важко, бо конвеєр уже в протилежний бік крутився й доводилося перестрибувати трупи. Як я й казав, багацько дівчат, усі як одна красуні, у вишиванках, і всі закатовані. Раз послизнувся на калюжі крові, ледь не беркицьнувся, але дивом устояв. Позаду пролунав вибух. Потужний такий, добрячий, вибухівки кілограми чотири, ще й гранати. Тривога зчинилася, конвеєр зупинився, персонал побіг до обладнання. Ми — нагору металевими жолобами. Вниз було їхати легко, а вгору дертися важко. Неквапливо лізли, зупинилися відпочити.

— Що ми висадили у повітря? — спитав Бухгалтер.

— «Головосіка».

— Це що таке?

— Кремлядське чудовисько, яке переробляло людей на енергію для режиму. Про нього ще Тичина писав.

— Це отой комуняцький поет?

— Ну то його потім за яйця прихопили, а на початку він ліричні речі писав, дуже красиві й тривожні, як і той час.

— І що про «головосіка»?

— То не березовий, бузковий

Солодкий сік

По всій землі, по всій землі

Пройшов Головосік, —

пошепки продекламував я. — Потім цей вірш заборонили й ніколи не перевидавали, щоб ніхто не знав про «головосіка».

— Але для чого він, цей «головосік», потрібен?

— Молодому кремлядському режиму потрібна була енергія, щоб заволодіти масами. Створили «головосіка», який енергію виробляв, але винятково з тіл закатованих. Саме щоб забезпечити чудовисько сировиною, розпочали терор — усі розстріли та знищення без суду і слідства. Потім «головосіка» на деякий час змінила пропаганда, яка гарантувала контроль меншими силами. Під час Великого Терору «головосік» знову працював на повну, щоб забезпечити індустріалізацію. А потім його зняли з використання. Він довго стояв без діла, тепер його почали відновлювати за допомогою цієї гри. Я б не хотів, щоб «головосік» знову почав працювати. Ми його знищили. Завдали удару, якого кремлядь не чекала, бо не здогадувалася, що я знав про «головосіка». Ніхто не здогадувався. — Я посміхнувся. — Полізли далі.

Ми дерлися з півгодини, ледь вилізли до пункту утилізації, вийшли з нього. Можна було одразу піти до виходу, але я здогадувався, що там можуть чекати. Завернули в кабінет, де приховали зброю. Узяли по «льюїсу» і багато дисків із набоями.

— Владюшо, може, тобі треба обробити рани на обличчі? — спитав Бухгалтер.

— Не зараз. Треба втекти звідси, — сказав я. — Стріляймо вдвох. Третій прикриває тил і перезаряджає. Вперед!

Пройшли зовсім трохи, коли нас перестрів патруль. Я скосив його довгою чергою. Ми побігли до виходу. Попереду були нові патрулі. Коли я вистріляв половину диска, до мене доєднався Бухгалтер, коли я вистріляв увесь, мене змінив Мовчун. Я поставив новий диск і змінив Бухгалтера. Так ми