Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

дівчину ще і ще, Бухгалтер несподівано схопив його за голову і звернув шию так швидко та вправно, що той, навіть не зойкнувши, обм’як. У коридорі почулися кроки, хтось наближався, треба було сховати тіло. Я кинувся до найближчих дверей, відчинив їх і побачив кількох чекістів, які допитували скривавленого чоловіка.

— Чого тобі? — спитали мене невдоволено.

— Вибачте, помилився дверима, — сказав я і вмить зрозумів, що зі скривавленою пикою виглядаю вкрай непереконливо.

— Ану стій! — крикнули мені. Я зупинився. — Ти хто такий? Чому я тебе не знаю?

Коли працюєш із чудовиськами, дуже важливо вчасно відчути момент, коли запланована тактика перестає спрацьовувати, й перейти до іншої. От зараз я зрозумів, що відбрехатися не зможу, вихопив з-під скривавленого піджака наган і почав розстрілювати чекістів. Двох поклав одразу, третій кинувся в глибину кімнати й помер там, а ось четвертий сховався за столом і звідти почав стріляти. Я зачинив двері, став перезаряджати револьвер.

— Що тут відбу… — Хрип. Це по коридору йшов боєць, побачив нас, хотів спитати, а отримав від Мовчуна багнетом.

— Тікаймо, — прошепотів я. І ми побігли. Цей клятий коридор ніяк не закінчувався. Двері по обидва боки наче запрошували сховатися, але я розумів, що там глухий кут. Назустріч ішли два чекісти. Схопилися за револьвери. — Білі біля воріт! Потрібна допомога! — крикнув я їм. Чекісти розгубилися. Я виглядав, як жертва, побитий, скривавлений. Поки вони думали, я застрелив їх. Примружив око. «4-Ю». Мусило бути «+11», здається, комусь із чотирьох вдалося вижити. Пильніше треба працювати.

Я побіг далі, озирнувся й побачив, що Бухгалтер тягне на плечі скривавлену дівчину.

— Ти що, з дуба впав! Залиш її! — засичав я на нього. — Залиш!

— Ні! Куди далі? — Я з обличчя зрозумів, що не залишить. Упертий гад. У нас не було часу на суперечки.

Пункт утилізації був поруч, але ми не могли лізти в нього відкрито, і я пробіг повз. Іще, може, сотню метрів. З дверей двічі виглядали чекісти, і я валив їх. «+12». Із-за вигину коридора на мене вискочило двоє чекістів, один із маузером, інший з револьвером. Ми вистрелили одночасно й так само одночасно впали. Тільки потім я підхопився, а чекісти — ні.

— Як це? — ошелешено спитав мене Бухгалтер. Я ж мусив померти від двох влучань у груди, але не помер.

— Убиваєш ти — забираєш життя собі! Не вбиваєш — убивають тебе! Такі правила! За мною! — пояснив я, підібрав зброю і побіг.

Ми побігли далі. Я помітив двері, удвічі ширші, ніж зазвичай. Заскочив у велику їдальню. За столами, вишикуваними в лінії, сиділи червоноармійці з чекістами і їли якусь бовтанку з металевих мисок. Біляві, блакитноокі, широкоплечі, зі стриженими головами. Гвинтівки бійців були складені у пірамідки під стінами. Мить мовчання. Бійці дивилися на нас.

— Яка краса! — скрикнув я і почав стріляти з двох рук. Хлопці зрозуміли мій план — не допустити бійців до зброї. Теж відкрили вогонь і вбивали всіх, хто намагався добігти до гвинтівок. Набої в моїх револьверах скінчилися, я достріляв набої з маузера, а потім вихопив у Бухгалтера шаблю й почав сікти нею. За вбивство шаблею в грі давали «+1,5», а якщо перегризти горло зубами, взагалі «+3», але на останнє не було часу. Коли рубав, почув дівочий крик: «Лягай!». І майже одразу заторохтів кулемет. Це був «максим». Я його й не побачив за дверима. А дівчина, яку врятував Бухгалтер, помітила, викотила його, прилягла поруч і почала стріляти. Де тільки й навчилася? Влучно стріляла, щось кричала, здається, прокльони у бік більшовиків. Мабуть, мала до них претензії. Залишки товаришів утекли на кухню. — Не переслідуйте, за мною! — наказав я.

Ми побігли.

— Примружтеся, в правому нижньому кутку побачите, скільки у вас життів! У мене двадцять вісім! — крикнув я.

— У мене двадцять одне! — крикнув Бухгалтер.

— Двадцять шість! — доповів Мовчун.

— Сорок шість! — крикнула дівчина. Вона залишила кулемет і бігла з нами черговим коридором.

Попереду ми побачили солдатів, що вишикувалися лавою й закрили коридор, виставивши багнети. Дали залп. Ми попадали, стали відстрілюватися. Життя почало танути.

— Відступаймо! — наказав я. Ми забігли за ріг.

— Ти хто? — спитав я нашу випадкову супутницю.

— Я — Лідія Сахно. Арештована ВЧК як контрреволюційний елемент. Мій брат воює у Петлюри, а дядько був чиновником в УНР. А ви хто?

Вона була гарна, розпалена битвою та гонитвою.

— Ми — українські патріоти. Готуємо замах на Троцького та Леніна, щоб врятувати Україну. Допоможеш?

— Допоможу! — кивнула Лідія. — Більшовики розстріляли мого хрещеного і двоюрідного брата! Ненавиджу!

— Тоді так: ми забіжимо у двері, а ти стріляй і відступай. Відволікай їх на себе. Якщо врятуємося ми, то вб’ємо більшовицьких вождів. Зробиш?

— Зроблю! Тільки вбийте їх, убийте!

Ми заскочили у якісь двері, Бухгалтера довелося силоміць затягати.

— Не можна дівчину підставляти! — сичав він.

— У нас зараз одна дівчина — Україна! Ось кого треба рятувати й ні про що більше не думати! — нагадав я.

— Ви хто? — Ми й не помітили, що за столом на шинелі спав якийсь із товаришів.

— Свої! — усміхнувся і наставив револьвер на нього. — Рипнешся, падло, — пристрелю.

Він кивнув.

— Сідай за стіл. Хлопці, ховайтеся в шафі. — Сам я присів за столом, впер дуло револьвера під ребро товаришу. — Що говорити — знаєш?

— 3-з-знаю.

— Тоді слухаю, — прошепотів я.

— Нічого не бачив, у мене все спокійно.

— Молодець.

— Ви т-т-т-тільки той, не вбивайте.

— Дурниць не наробиш — будеш жити, — пообіцяв я.

У коридорі почулися постріли, потім гупання чобіт. Солдати пробігли. У кімнату хтось зазирнув. Я ховався за столом, тому не бачив хто.

— Чужих не бачили, товаришу? — спитали російською.

— Ні, ніхто не заходив. А що там діється? — поцікавився господар кабінету.

— Та контра хохляцька пробралася. Бешкетує. — Двері грюкнули. Товариш видихнув.

— Будь ласка, не вбивайте, у мене діти, двоє, — попросив він.

— Ти мене за дурня маєш? — обурився я. — Це гра! Вилетиш, заплатиш за новий вхід, і грай далі!

— Це дорого! — поскаржився товариш, а я чикнув його шаблею по горлянці. Ще «+1,5».

— Не можна так, — знову скривився Бухгалтер, витираючи краплі крові, яка пирснула з шиї.

— А як іще, коли супроти мене саме зло? Як? Чистеньким хочеш бути?

— Хочу! Я на війні був і нікого не підставив, як ми ту дівчину!

— Воював — молодець, я тебе дуже поважаю за це. Але то так було, іграшки…

— Які іграшки! — образився Бухгалтер. — Війна!

— Війна! — кивнув я. — Тільки тоді що від тебе залежало? Твоє життя і життя твого загону. Ну, може, ще кількох сусідніх, яким ти фланги прикривав. А