Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

— Ніііііііііі! — заревіла юрма.

Офіціант приніс нам каву й меню. Я вже бачив його в ресторані. То був чоловік індійського типу, з не дуже довгим, шпакуватим волоссям, та й ім’я його запало мені в голову: Массачусетс.

Волонтери один за одним брали слово. Чимало з них читало той допис в «Орфея кронікл» і непокоїлося, що вони стануть наступними жертвами убивці. Був там і мер Браун, він вислуховував обурені виступи і намагався дати заспокійливу відповідь, сподіваючись, що волонтери дослухаються до голосу здорового глузду.

— В Орфеї нема серійного вбивці, — заявив він.

— Але вбивця таки є, — заявив куций чоловічок, — адже Стефані Мейлер убили.

— Послухайте, сталася трагічна подія, це так. Але це не має нічого спільного з вами чи з фестивалем. У вас немає найменших причин для неспокою.

Коді знову виліз на стілець і відповів міському голові:

— Пане Брауне, ми не дамо знищити себе за театральний фестиваль!

— Уже вкотре повторюю вам, — відказав Браун, — ця справа, хоч яка вона жахлива, не має ніякого зв’язку з фестивалем! Ваші міркування безглузді! Та й невже ви гадаєте, що без вас фестиваль не відбудеться?

— І це все, що вас турбує? — запитав Коді. — Ви переймаєтеся цим дурнуватим фестивалем, а не безпекою ваших співгромадян?

— Я просто попереджую про наслідки вашого нерозумного рішення: якщо фестиваль не відбудеться, місто не оживе.

— Це знак! — вигукнула якась жінка.

— Який знак? — занепокоєно спитав якийсь молодик.

— Це Темна ніч! — крикнула вона.

І тоді ми з Анною і Дереком з подивом почули, як у відповідь на ту фразу в кафе «Афіна» всі схвильовано загаласували. Коді чимдуж силкувався навести лад і, коли нарешті запала тиша, запропонував почати голосування.

— Хто голосує за те, щоб страйкувати доти, доки затримають убивцю Стефані? — запитав він.

Піднявся ліс рук: майже всі волонтери відмовилися продовжувати роботу. Коді заявив:

— Ми ухвалили, що будемо страйкувати, аж доки затримають убивцю Стефані й нададуть гарантії нашої безпеки.

Зібрання закрилося, натовп почав виходити надвір, під щедре проміння вечірнього сонечка. Дерек хутко перехопив жінку, що казала про ту Темну ніч.

— Що це за Темна ніч, пані? — запитав він.

Вона приголомшено глянула на нього.

— А ви нетутешній, добродію?

— Ні, пані. Я з поліції штату.

Він показав їй посвідку. Жінка тихо відказала:

— Темна ніч — це найгірше, що може статися. Утілення великого лиха. Раз воно вже прийшло до нас і тепер теж на нас окошиться.

— Не певен, що розумію вас, пані.

— То ви нічогісінько не знаєте, еге? А літо 1994 року — ото й було літо Темної ночі!

— Ви маєте на увазі вбивство чотирьох людей?

Вона схвильовано погодилася.

— Ті вбивства, ото і була Темна ніч! І цього літа вона повториться! Їдьте звідси, їдьте хутчій, поки лихо не спіткало вас, поки не вкотилося воно в це місто! Це проклятий фестиваль!

Вона хутко покинула ресторан і пішла з рештою волонтерів, кафе «Афіна» геть спорожніло. Дерек повернувся до столу. Крім нас, у залі лишився тільки мер Браун.

— Здається, жінка була страшенно перелякана тією Темною ніччю, — сказав я Браунові.

Він стенув плечима.

— Не звертайте уваги, капітане Розенберґу, Темна ніч — це просто кумедна легенда. Ця жінка верзе дурниці.

Потім пішов і міський голова. Массачусетс поспішив налляти нам іще кави, хоч ми і до попередньої насилу торкнулися. Гадаю, то був привід, щоб побалакати з нами. Він прошепотів:

— Мер не сказав вам правди. Темна ніч — це більше, ніж міська легенда. Багато хто вірить у неї й убачає в ній пророцтво, що вже збулося 1994 року.

— Що ж то за пророцтво? — запитав Дерек.

— Що настане такий день, коли через одну виставу місто на цілу ніч охопить хаос, — ото і є та горезвісна Темна ніч.

— То це те, що сталося 1994 року? — запитав я.

— Пам’ятаю, відразу ж після заяви міського голови Ґордона про організацію театрального фестивалю в місті почали коїтися дивні події.

— Які події? — запитав Дерек.

Массачусетс не встиг нам відповісти, як відчинилися двері кафе «Афіна». Прийшла господиня закладу. Я відразу впізнав її: то була Сильвія Тенненбаум, сестра Теда Тенненбаума. Тоді їй було сорок років, зараз уже шістдесят, та фізично вона майже не змінилася, так і лишилася тією вишуканою, елегантною жінкою, з якою я бачився, коли провадив слідство. Угледівши нас, вона збентежилася на мить, але потім постаралася надати своєму обличчю холодного виразу.

— Мені казали, що ви повернулися до нашого міста, — шорстко мовила вона.

— Добридень, Сільвіє, — сказав я. — Я й не знав, що ви перебрали цей заклад.

— Треба ж було комусь подбати про нього після того, як ви вбили мого брата.

— Ми не вбивали вашого брата, — відтяв Дерек.

— Я не хочу вас тут бачити, — замість відповіді заявила вона. — Платіть і катайте відціля.

— Гаразд, — відказав я. — Ми прийшли сюди не задля того, щоб мати проблеми.

Я попросив Массачусетса принести рахунок, і він одразу ж вручив його нам. На касовому чеку внизу написав:

«Розпитайте, що сталося в ніч з 11 на 12 лютого 1994 року».

*

— Не розумію, який зв’язок поміж Сільвією і Тедом Тенненбаумами, — сказала Анна, коли ми вийшли із кафе «Афіна». — Що сталося з її братом?

Ні Дерек, ні я не горіли бажанням розповідати про те. Запало мовчання, а потім Дерек вирішив змінити тему.

— Ліпше з’ясувати, що це за історія про Темну ніч і що мається на увазі в записці, яку передав нам Массачусетс.

Була тільки одна особа, що могла допомогти нам у тому ділі, — Майкл Бірд. Ми подалися до редакції, й щойно ввійшли до кімнати, Бірд запитав:

— Ви стосовно того допису в газеті?

— Ні, — відказав я, — та оскільки ви завели про нього річ, то я хотів би запитати, навіщо ви це зробили? Я ж сказав вам про ту записку в дружній розмові, а не задля того, щоб це опинилося на чільній шпальті газети.

— Стефані була дуже смілива дівчина, виняткова журналістка! — відказав Майкл. — Не хочу вірити, що вона загинула марно: люди повинні дізнатися про