Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Пан писар Виговський та старшина козацька висилають листа до його милості пана гетьмана з запитанням, а чи не уклав би він перемир’я та угоди з військом запорізьким.

Солдати здригнулися. Старий поручник і молодий шляхтич непевно погледіли один на другого.

— Якщо то правда, тоді станеш перед гетьманом, — в кінці кінців сказав полковник. — На коня його! — наказав. — Берегти, немов ока в голові!

— А з різунами що, ваша милість?

— Відпустіть вільно!

Солдати з непевністю переглянулися. Дуже рідко чули вони такі накази. Однак, слухаючись наказу, від полонених відступили. Зі стукотом копит, з бряжчанням зброї, з шумом пер вершники почали зникати в лісі та хащах.

Покривавлені селяни залишилися на перехресті доріг одні. Ніхто не вірив в слово полковника. Ніхто навіть не ворухнувся. Всі чекали, що ляхи повернуться знову, що з кущів засвистять стріли та кулі.

В кінці кінців Бульба на трясучих ся ногах підійшов до хреста і впав на коліна. За ним пішов наступний селян, і ще один. Юрба кинулася до хреста. Селяни складали дрижачі руки до молитви, хрестилися поєднаними трьома пальцями[93]. Під небо поплили слова молитви:

— Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

Місяць світив повним блиском, коли вони знайшлися на поляні перед польським табором. Він стояв на горі, що мала більше як милю в ширину. Довкола, у мертвому світлі місяця біліли скали, яри та провалля над Богом[94]. Боки табору захищали скалисті урвища, від чола степ опадав до ріки, а з тилу підносився круто аж до похмурих лісів на пагорбах, що маячили — ген-ген — за ярами та скальними порогами. Від поляни табір прикривали острожки та блокгаузи, на яких несла стражу польська піхота. На тилах при факелах насипали шанці та лунети[95]. За ними чорніли редути, обставлені німецькою піхотою та гарматами. Хоча стояла ніч, всюди кипіла робота — серед наметів горіли факели, крутилася челядь та гайдуки. Загострювали палі, насипали вали, перекочували тяжкі таборові вози.

— Повіряю вашій милості посла, пане Чаплинський, — сказав полковник старому воякові, коли вони доїхали до своїх кватир. — Гей, Тарасе, ти як?

Молодий козачок, розкривши рота, дивився на відкритий вхід до намету, перед яким вони стояли. Мовби очарований дивився він на прапорець. А на нім була Яніна, старовинний польський герб, який представляв поле в полі, чи то один щит в другому.

— Спаси, Христе. Правду казав Олесь… — прошепотів Тарас. — Ось виконується воля Твоя… Ясні панове, — з благанням у голосі спитав він, — а чий же то знак?

— Мій, — відповів полковник. — Я — Марек Собеський гербу Яніна, староста красноставський. А ти краще молись замість того, щоб рожу щирити. Гетьман Калиновський дуже все завзявся на козаків. Я його заспокою, але ж, якщо брешеш, на гілляку підеш.

Полковник завернув коня і погнав риссю. Квартиру гетьмана він знайшов легко. Великий намет був ярко освітлений сотнями свічок та ліхтарів. Вхід стерегли драгуни в малинових фарбах, з мушкетами в готовності та запаленими гнітами, а всередині великий стіл угинався під полумисками, наповненими пирогами, прикрашеними фігурами оленів, кабанів та лебедів; запеченими гусьми, заправленими шафраном та корінням, мисок з капустою, юшкою та кашами. Вина: мальвазія, липець, алікант та ривула[96] лилися струменями до горщиків, кубків, розтруханів та бернардинів[97].

За столом засідала вся військова старшина коронної армії. Був генерал артилерії Зигмунт Пшиємський, сивий чоловік в темно-синьому вамсі, артилерист та полковник загонів, складених з іноземців, ветеран шведських, імперських, датських і Бог знає яких іще війн… Поряд сидів одноокий Кшиштоф Гродзицький, губернатор Кудаку[98], прозваний Циклопом, який майже рік втримував облогу козаків, а після капітуляції був викуплений з неволі. Без міри пили командири національних загонів: Кшиштоф Корицький і Станіслав Друшкєвич. За ними Собеський бачив позначене шрамами обличчя Яна Одживольського. Далі бавився Людвік Олександр Незабітовський, гуляка та скандаліст, але ж і воїн на всі сто. А поряд з гетьманом сидів молодий, блідий шляхтич в чорному вамсі, обшитому мереживом та галунами.

— Вітаю, пане полковнику!

Марек Собеський, староста красноставський, склонився перед гетьманом.

— Чи є якісь вісті про козаків?

— Ми схопили запорожця, який повідомив, що Хмельницький вже виступив з Чигирина.

— Тоді з радістю привітаю його під Батогом. Дай Боже, ще тиждень, і буде покій на Україні. Знесемо Хмеля і підемо на Дніпро. Правда, пане Дантез?

Собеський завмер. Цей голос… Це обличчя. Десь він вже його бачив. Десь чув той голос… От тільки, чорти б його забрали, де?!

— Так, то найсправжнісінька правда, — підтвердив чужоземець. — Ваша милість може бути впевнені в перемозі! Ну а після вікторії — і великої булави!

— Давно вже повинен я був велике гетьманство дістати, звідколи п’яниця Потоцький від горілки коні двинув, — буркнув Калиновський. — Що з того, коли наш найясніший пан виключно своїх покойових слуг слухає, коли роздає вакантні посади.

Полковники засміялись, коли красноставський староста підняв тост за них.

— Хмельницький прислав мені відповідь через нарочного, — буркнув Калиновський. — Пише, щоб я з військом відступив, бо інакше до мене в гості прийде! Ну то я вгощу його по-королівськи, тільки не за стіл його, а на паль посаджу.

— Не кидай, ваша милість, слів на вітер, — промовив під ніс Пщиємський.

— Пан Пшиємський інакше нашу ситуацію бачить, — сказав Калиновський. — Представ собі, пан старосто, що він дораджував мені обоз звернути та переміститися в інше місце. Ваша милість боягузом підшитий!

Пшиємський поблід. Видно, що він так і не навчився зносити настрої Калиновського.

— Коли ваша милість ледве хоругвою командувала, я вже під Конде бився, а потім під Бернардом Веймарським, який шведів водив.

— І певне галіцька хвороба[99] розум тобі зіпсувала, бо вважаєш, нібито всі розуми зрозумів! — сказав Калиновський, показуючи Пшиємському велику, ніби тюрбан язичника, дулю. — Доки булава при мені, тримай-но, мил’с’дар, язик за зубами!

Пшиємський нічого не відповів. Він був блідий та розлютований.

— І жорстоко Хмельницький допік мені тим листом, — загуркотів гетьман. — Тоді віддав я наказ, як тільки якийсь посланець від козаків до табору прибуде, повісити його на майдані.