Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!

— Корнійчу-у–ук!

— Що за лихо?

— Ляха… Ляха бачив, — ледь видавив з себе Бульба.

Різун підірвався на ноги, схопив косу и підскочив до Опанаса.

— А ну виходи, ляше! — з усіх сил загорлав він. — Будемо тебе на палю набивати!

В час, коротший, ніж миттєвість, чорна тінь висунулась з-за дерев. Вона допала Корнійчука, промчала поряд — страшна, яку не опануєш. Опанас здужав помітити лише блиск шаблі, почути хруст тіла, яке перетинають, а потім вже біг, ноги самі несли його в сторону табору. Голова Корнійчука покотилася до багаття, впала в круг світла і завмерла, поглядаючи на світ вилізлими з орбіт очима. Всі в один голос простогнали.

— Людиииии спасайтесяаааа! — закричав Опанас. — Ляхиии йдууууть!

Але було вже пізно. Не вспів хоч хто-небудь крикнути, ще до того, як стражники підняли тривогу, вершники вже вискочили з-за дерев. Гукнули постріли, заіржав кінь. А потім страшний, неприборканий і кривавий ураган спав на табір.

Селяни навіть не пробували ставити опір. Вони гинули з виттям, криками та сльозами, падали під ударами кінських грудей, розчавлені кінськими копитами. Нападники сікли їх по спинах та кінцівках, відрубували долоні, що хапалися за борти возів, розбивали вщент голови. Били з вбивчою вправою професіональних вояків, без віддиху, безжалісні, ніби вовки, швидкі мов вітер в степу, страшні, ніж сисуни з-під вікових курганів.

Опанас біг, прикриваючи долонями голову. Впав на землю, чуючи стукіт копит, втулив обличчя у вологу, закривавлену траву. Через мить над ним пробігли селяни, що тікали від вершників. Застогнав, отримавши удар ногою, коли по ньому пробігли чиїсь личаки. Потім схопився на ноги і побіг до возів, протиснувся під колесами. Висунувся і…

Дістав по голові, впав на тіло якоїсь молодиці. Помацав тім’я, але крові не почув, зрозумів, що отримав плазом, а не лезом.

Різня була закінчена. Опанаса погнали, не жаліючи ударів ногами чи нагаєм туди, куди збирали недобитків з табору. Разом з іншими селянами він опинився в групі черні. Звідусіль на них напирали морди, груди та боки красивих, гнучких польських коней. Селяни, збиті у купу, що закривалися від ударів шабель, нагаїв та чеканів, могли лише бігти вперед. Той, хто впав, так вже і залишався на землі, бо такого топтали копита, пробивали шаблі, або ж чекан розбивав такому голову.

Вершники загнали бранців на пагорб, під хрест, що стояв на перехресті доріг і на якому стирчав посірілий Христос без рук та голови. Опанас крадькома роздивився. Їх оточували панцерні в кольчугах, підлатниках і бехтерцях. З-під місюрок та хутряних шапок виглядали понурі, вусаті, позначені шрамами обличчя. Очі ляхів не виражали нічого. Зараз вершники крутилися мов вовки довкола людей в покривавлених свитах, сірм’ягах та смердючих дьогтем кожухах.

Два вершника вихопили з юрби першого селянина. В слабкому світлі факела Опанас розпізнав Чорновола. Панцерні погнали його під хрест, де чекав шляхтич на чудовому, сивому коні. Жеребець з позолоченою збруєю, інкрустованою бірюзою, з нагрудником, прикрашеним кистями та перлами, гордо здіймав голову і тряс султаном зі страусового пір’я. Опанас переніс очі на вершника. В світлі місяця він побачив молодого шляхтича у ковпаку з хутра рисі, з підвісом, пуком пер чаплі, одягнений у малиновий жупан з петлицями.

— Пане поручнику, — звернувся молодик до товариша. — Спитай-но, де бунтівники!

Вершник у посрібленому бехтерці, з обличчям, прикрашеним сивими, спадаючими донизу вусищами, під’їхав до Чорновола.

— Де різуни? — загримів він згори. — Де Хмельницький?! Говори, хаме!

— Не знаю я, пане, — простогнав Чорновол. Бульба знав, що той говорить правду. Вони не знали, де шукати козаків. — Помилуйте, на святу пречисту…

Молодий шляхтич підняв долоню. Дав знак. Чорновол не чекав. Впав на коліна, хапаючись за прикрашене яшмою стремено і підкутий саф’яновий чобіт шляхтича — це він хотів поцілувати панські ноги. Але не встиг! Зі свистом і блиском впали донизу шаблі панцерних! Відрубані руки Чорновола впали на степову траву. Різун перевернувся, давлячись криком. Він вив та катався в потоках чорної в місячному світлі крові. Не встиг він застигнути, як солдати витягнули з юрби наступного селянина.

— Де Хмельницький? — спитав посивілий шляхтич байдужим тоном. — Говори, хаме; не потрібен нам весь цей teatrum. І собі мук збережеш.

— Та клянусь муками Божими, помилуй, пане, — проскиглив селянин. — Я не знаю… не…

Молодий шляхтич дав знак рукою. Селянин навіть не простогнав. Бульба помітив лише короткий блиск, після чого голова покотилася по землі. Тіло похитнулося, зробило кроків зо три, впало перед капличкою та безруким Христом…

Панцерні скочили в юрбу, шукаючи наступної жертви. Їм не треба було силуватися. Тарас з бандурою в руках вийшов сам.

— Помилуйте, добрий пане. Селяни Хмельницького в очі не бачили. Вони нічого не знають. Якщо ж ви їх відпустите, я вам скажу добру новину…

— На коліна, хаме! — крикнув сивий поручник. — Як смієш мовити, коли тебе не питають?!

Солдати підскочили до бандуриста… Два покривавлені вістря піднялися над блідим, дрижачим козаком.

Вересай схопив бандуру. І заграв…

В неділеньку святу то не орли сиві закричали, То бідні невільники в неволі тяжкій заплакали, Руки догори підносили, кайданами задзвеніли, Пана милосердного просили та благали…

Довгий час вони стояли напроти одні напроти других. Польські пани в багрянцях, в сріблі та золоті, на конях з позолоченою збруєю — і він, простий козак — бандурист в сірій свитині, дрижачий, переляканий.

І сталося чудо. Полковник не опустив руки. Припинив екзекуцію на який час!

— Що ж ти хочеш мені переказати? Говори негайно!

— Тільки спочатку ваша млість нехай дасть слово, що не накажеш селян стратити.

Панцерні рикнули сміхом. Навіть коні почали пирхати. Молодий полковник подивився бандуристові прямо в очі. Юнок затрясся так, що аж зуби дзвеніли.

— Я все розповім. Тільки нехай… ва… ваша милість поклянеться…

Панцерні зареготали ще голосніше.

— Даю nobile verbum, що, якщо новина, яку ти мені перекажеш, буде великої ваги, відмовлюсь від покарання! —