Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Так, батьку…

Бандурист уклонився.

— Та що ж ти наробив! Ляхи тебе вб’ють! Нащо ж ти виступив?

Тарас опустився на коліна, склав руки, мовби збирався молитися.

— Не сердьтеся на мене, батько… Я мушу… Я бачив приятеля свого, Олеся, на паль набитого. І в нього було видіння. Він сказав мені, що буде велике кровопролиття на Україні, якщо не дійде до миру. Він побачив молодців на палях, матерів та дітей конями подавлених, молодиць, яких в татарську неволю гнали, дерева, дітками обвішані. Бачив він, як спадає на землю золота корона, як злітаються над нею чорні двоголові орли…

— Господи помилуй! Та що ти?!

Бандурист весь трясся. На грудях та руках Богуна помітив він закривавлені, обсмалені рани, з яких сочилася кров. «Заб’ють його, — подумав він. — Замордують батька!». Тарас закрив очі і весь дрижав. То повернулося. Знову він бачив те, що повинно було трапитися. Що повинно було будь-який день, будь-який місяць статися правдою…

— Він сказав мені, що Мати… Божа, яка чудесним чином схоронила мене від смерті, вибрала мене, щоб пішов я і заніс мир ляхам та козакам. І грав їм думи, бо пісні мої душі та мислі злагодять і успокоять. Інакше спорожніє Україна, спорожніють Польща та Литва. А вас шість куль роздеруть!

Богун протягнув здорову руку, бажаючи схопити Тараса за голову, а може й відіпхнути. Але ж стримався и обпер долоню на плечі хлопця.

— Не буде миру з ляхами, — сказав він. — Дурненький ти, Тарасеньку, бо на смерть ідеш. За що ж ти мені це робиш?.. Це ж я вже один на світі залишився. Молодців вірних війна вигубила, а Бурлай під Збаражем пав. Один ти залишився… А тепер і тебе втрачу.

— Я бачив, — промовив Тарас таким голосом, що Богун здригнувся, — як корону лицар, в якого гербі щит на щитові, піднесе. І на голову свою корону надіне. І вас я там бачив, при ньому. І при вас була гетьманська булава. А я вже маю йти. Так я Богородиці пообіцяв і поклявся в тому. Мушу спробувати… Один раз мати народила!

А потім заграв і заспівав:

Там на узбіччі долини, біля двох тополь козацьких Підстрелений, порубаний козак зомліває З неба Суддю Найсвятішого взиває Ні батька, ні матері коло себе не має… *****

— Тарасе… Тарасе…

Хтось кликав його. Голос був знайомий і близький, теплий, заспокійливий. То був голос матері… Він пристав біля неї на коліна, низько схилив голову. Почув дотик її долоні на голові.

— Спіши, Тарасе. Пробила остання година. Якщо хтось зараз кров проллє, ніколи миру не буде, бо стягне на Україну демонів війни, вогню та пожеж. І згине божий народ Русі та Корони.

— Ляхи вб’ють мене, мамо, — простогнав Тарас.

— Вдар у струни, миленький. Тільки піснею втримаєш ти шаблі, що прагнуть крові. Заграй ляхам і козакам колискову. Усипи демонів війни. Поспіши, Тарасе…

Його оточували закривавлені, майже до кінця порубані тіла селян. У більшості були відрубані кінцівки — вони трясли кікотями рук та ніг, шукали власних голів, спотикалися на випущених кишках.

— Мамо, не винесу я більше того видіння… Кожен день… Кожну ніч придивляюсь я до тіл своїх бойових побратимів і видивляюся на них кривавих ран. Щоночі прокидаюсь я в жахові, що усі, кого я люблю, згинуть.

— Тарасе, чи готовий ти пожертвувати всім, щоб це скінчилося?

— Як живу. Не бажаю я дивитися на танок трупів!

— А чи в стані ти пожертвувати самим собою? Взяти на власні плечі тягар вин ляхів та козаків, і віддати душу за… угоду?

Вересай здригнувся, а потім мати взяла його руками за голову та погладила по волоссю.

— Якщо треба… тоді візьму. Але ж боюсь, матінко.

— Одного мала я сина… Ти другим станеш, — прошептала та притулила до себе.

Кошмар розвіявся. Закривавлені людські залишки почали змінюватися, простуватися, аж врешті змінилися і живих людей. Вересай побачив похилені над ним розкуйовджені, пристроєні в хутряні шапки чи солом’яні капелюхи голови різунів.

— Тарас, ти що?!

— Велика буде війна в Україні. Бачу, як вона натягується. Чую, як мчить смерть на коні. А по що ж вона так мчить? По ваші голови, дядьки.

— Спаси Христе, — перехрестився Чорновол. — Я в Немирові чув, як діди співали, що золоту корону чорні орли роздзьобають…

— Не каркай, — заговорив віковий Опанас Бульба. — Прийде тепер мор на панів, бо батько Хмель готуватися до бою наказав. Ми вже списи викули.

Корнійчук, чиє обличчя було покрито віспяними висипами, який сидів з іншої сторони вогнища, сплюнув на вістря поставленої торчма коси, потім почав з хрустом проводити по ній оселком.

— А знайшли, де Хмеля виглядати? На Україні? В Мультанах?

— Гетьман з великими силами на Молдавію йде, — відповів на це Тарас. — Не захотів господар Лупул віддати дочку за жінку синові Хмеля, так що Тиміш сам візьме її по-козацькому та в ложниці матиме.

— Ну а ми добро візьмемо, — Бульба протягнув перед собою ноги в рваних і смердючих постолах, — що є у дворі в Поморноках.

— І ляшок дістанемо молодих, — зареготав Чорновол, щирячи чорні пеньки від вибитих зубів. — Як одну таку в Тарасинцях брав, то така була, ніби свята панна з церковних образів. А як же вона просилася, як рученята складала. А потім вже тільки стогнала, бо ж такого молодця як я, серед ляських гусар зі свічкою не знайдеш!

— Тихо! — шикнув Опанас. — Я щось почув.

Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад,