Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

А хто хоч би одного козацького полоненого утаїть — такий бунтівником вважатися буде!

«Матір Божа, — подумав Собеський. — І що ж тепер? Що з листом Тараса? Що ж з посланцем?».

— Пане красноставський старосто…

Собеський здригнувся. Таємничий іноземець поглядав на нього, просвердлюючи очима.

— Ми не знайомі, пане полковнику. Я — Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість француз?

— Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил’с’дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.

Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.

— Так ти виграв життя, ваша милість кавалере. Це мене радує. Я і не сумнівався у вашій невинності. А ти піднявся у чинах. Вчора ще був вільним рейтаром, а сьогодні водиш у поле полки… Воістину дивна, а б навіть сказав — диявольська відміна долі.

— Фортуна, мил’с’дар староста, вона ж колом котиться. Азартна гра, пане полковнику. Я ж витягнув з колоди щасливу карту.

— Смерть?

— Мил’с’дар має рацію. Смерть. Тоді, на пшемиськім ринкові вмер давній кавалер Бертран, а народився пан оберстлейтенант Дантез. Вибранець долі і фортуни.

— Фортуна — пані капризна, — буркнув Собеський, — однак, я радий, що вона панові сприяє. На здоров’я!

Всі піднялися, стукнулися келихами. Випили.

— Мені відомо, що ваша милість відвідав край моїх предків, — сказав Дантез. — І не жаль було покидати вояжі по Нідерландах та Франції, повертатися сюди, щоб ганятися за бунтівною черню по степах?

— Сам я походжу з сенаторського роду, і це вже зобов’язує, — відповів Собеський. — Предки мої Річ Посполиту боронили, не заради земель чи замків. Коли почався бунт, я з братом повернувся з закордону, щоб боронити вітчизну.

— Sacrebleu! То фантазія у вашої милості воістину кавалерська. А де ж Ян, брат вашої милості?

— Його поранили в поєдинкові за честь дами, — буркнув Собеський, не додаючи, що його брат мав сварку з іноземним офіцером за певну курву в Замосцю.

— А от тут шкода, оскільки потрібно нам людей, які вірність булаві віддають перевагу над приватним справами.

— Не розумію.

— Не всі сприяють його милості Калиновському, — тихо сказав Дантез. — Є декілька ротмістрів і намісників, що кудахкають, ніби кури на ярмарку. І тут маю питання, якби трапилася якась… метушня, чи станеш, мил’с’дар, на нашому боці?

— Можеш бути впевнений у моїй вірності, кавалере. Невже війську погрожує конфедерація?

— Ви, поляки, ніякого поважання до начальства не маєте! У вас кожен панцерний товариш чи останній слуга сміє власну думку мати, збирати однодумців та конфедерації встановлювати, і тоді всього очікувати можна. У нас, у Франції…

— Військо Речі Посполитої, — буркнув Собеський, — це не банда наймитів, яким, якщо пельку талерами забити, то вони і дияволові служити будуть. Це тобі не платні опришки, італійські кондотьєри чи gartende knechte[100], що луплять, палять та мордують порівну: і своїх, і ворогів. Тяжкий для селян та міщан воїн польський, однак часто без оплати та їжі вітчизну він боронить. Я ж і сам бачив, що залишилося з німецьких країв після війн Унії з Католицькою Лігою, і говорю вам, що кожен з німецької, шведської чи іспанської солдатні перевищив польського воїна в грабіжництві, але жоден з них не перевищив його у хоробрості та бойовому дусі!

Дантез підняв келих, щоб слуга підлив йому угорського.

— Довго прожив я у Речі Посполитій, — сказав він примирливо, — але ж і досі певної річі зрозуміти не можу. Яким чудом кавалерія ваша відносить вікторії, і сама держить вагу війни, в той час, як в Імперії та Франції силою армії є піхота?

— Бо польський лицар з козацьких чи то гусарських хоругв не заради заслуг чи чинів Річ Посполиту боронить, але заради того, щоб заховати власну вольність.

— Так, правда, я й забув. Aurea Libertas — Золота Вольність. Виглядає на те, що ви є останніми лицарями в Європі.

— Чому останніми?

— Лицарство скінчилося вже гей-гей коли, пане старосто. Вигинуло під Кресі, під Азенкуром, під Павією та Баннокберном[101], вибите плебсом та наймитами. І, може, і ваш кінець зближається? Що станеться, коли окраїнні хлопи гусар жердинами та кістенями виб’ють?

— Згинемо, і тоді настане кінець нашій Речі Посполитої. Тоді, ваша милість, напевне потішишся, а разом з тобою — Європа. Полегшено зітхнете, що немає вже нас — скандалістів та п’яниць, що зникне з карти світу діло любельської унії.

— Я теж колись був вам близький, — сказав Дантез. — І сам себе називав людиною честі.

— І що ж сталося? Ти, пане кавалере, вже ним не є?

— Вмер я, пане старосто, — смутно прошепотів Дантез. — Там, під шибеницею на ринку в Пшемислеві. А потім певні люди забрали в мене мою гордість; знали з мене це незносний тягар.

— Не може такого бути, — усміхнувся Собеський. — Честі не можна ні у кого відібрати. Її не можна продати на ярмарку за жменю срібників. Честь та фантазію шляхетську, ти, мил’с’дар, можеш відібрати у себе тільки сам.

— Ти, мил’с’дар полковник, говориш як мій батько. Але я дам тобі добру раду. Тримайся ближче його милості гетьмана Калиновського, хоча б навіть його накази здалися тобі диявольськими.

— Не розумію.

— У свій час зрозумієш, пане старосто. Польська кавалерія причинила гетьманам та Його Величності достатньо клопотів, щоб Його Величність почав роздумувати, щоб її розпустити.

— Не може такого бути! Ти, ваша милість, дивуєш мене!

— Бо ваша милість і не припускає, скільки ще чого дуже скоро зміниться в Речі Посполитій. Ваше здоров’я, пане полковнику!

*****

— Пані? Ти тут? В таборі? Посеред солдатні?

Вона чекала його посеред намету, присівши на чудовому ложі, покритому хутрами.

Євгенія підірвалась з місця, прикриваючи вуста віялом.

— В таборі я, щоб відвідати вуя, — прошепотіла