Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

парламентських виборах, але це вже нова сторінка в історії Зімбабве. А історія Муґабе завершилася 6 вересня 2019 року: він помер у 95 років і залишився в пам’яті людства як диктатор, котрого скинуло власне оточення, бо він не наважився вчасно піти.

У всій цій жахливій історії завдовжки майже чотири десятиліття є кілька важливих моментів, на яких варто наголосити. Ці 37 років — це вічна, безупинна боротьба за надвисокий рейтинг, який цілому народові коштує занадто дорого. Формально Муґабе демонстрував конкурентність виборів, бо без цього він не міг би перші десятиліття свого правління розраховувати на фінансову підтримку Заходу. Проте ціна всіх цих виборів вимірювалася тисячами смертей. Простіше кажучи, Муґабе існував у парадигмі: або тисячі смертей заради високого рейтингу самого Муґабе, або його особисте життя, яке він утратить разом із рейтингом. На щастя, надвисокий рейтинг неможливо тримати довго в суспільствах, де є вільні ЗМІ, чесні суди та обмеженість термінів перебування у владі. Провідник, який не зміг

Зовсім інший повчальний приклад демонструє наша новітня історія. З усіх українських президентів тільки один може похвалитися особисто йому присвяченим Майданом. Ні, мається на увазі не Янукович, який зумів породити аж два Майдани, спрямовані проти нього. Мається на увазі політик, який один став президентом завдяки тому, що на його підтримку повстав Майдан, — Віктор Ющенко.

Про парадокс Ющенка багато писали в особистісному ключі. Мовляв, він і його оточення наробили багато помилок, через що його рейтинг так швидко впав. Та, крім цих помилок, дія­ли ще три чинники. По-перше, об’єктивні закони політики, по-друге, стартові умови, які теж майже не залежали від дійових осіб тієї історії, по-третє, нерозуміння Ющенком і його командою перших двох чинників. А вже до цього додалися й особисті помилки.

26 грудня 2004 року в третьому турі (тобто повторному другому) президентських виборів Віктор Ющенко переміг Віктора Януковича з рахунком 52 % проти 44,2 %. Сам по собі цей розрив не вражає, але геть інша картина вимальовується, якщо розглянути окремо 17 «помаранчевих» регіонів, які виступили переважно за Ющенка, і 10 «біло-блакитних» регіонів, які підтримали переважно Януковича. Ющенко в «помаранчевих» регіонах здобув 81,1 %, Янукович у «біло-блакитних» — 76,4 %.

Як і сказано на початку цього розділу, високий рейтинг любові можна підтримувати тільки штучно, інакше він швидко перетворюється на високий антирейтинг ненависті. Жертвою цього об’єктивного закону політики і став Ющенко. Особливість його ситуації полягала в тому, що він мав високий рейтинг не на всій території України, а тільки в «помаранчевих» регіонах, зате там його рейтинг був захмарним — у середньому понад 80 %. Відповідно й очікування від нього там були завищені.

Ці завищені очікування додатково підсилював чинник Майдану. «Ми ж не просто голосували за Ющенка. Ми боронили на Майдані його і свою перемогу», — так казали багато виборців Ющенка. Справді, сходити проголосувати на виборчу дільницю і потім виходити на Майдан, щоб захистити свій вибір, — це ­все-таки набагато більша витрата зусиль, ніж просто сходити на дільницю. Тому й очікування від Ющенка у тих, хто виходив на Майдан, були суттєво вищими, ніж якби перемога дісталася йому без Майдану.

Мало того, сам Ющенко завищував очікування своїх виборців, беручи на себе місію провідника нації. Він був першим (і довгий час одиноким) серед політиків вищого ешелону, хто вживав словосполучення «моя країна» і «моя нація». У нього це звучало природно і водночас незвично для вух українців. І це викликало не просто довіру до нього як до політика, а віру в нього як у провідника.

Різниця дуже суттєва. Від звичайного політика виборці очікують, що він для них щось зробить або щось їм дасть. Такі очікування виявляються завищеними, коли політик зазнаки не спроможний це зробити чи дати. А від провідника очікують, що він, наче Мойсей, виведе народ із полону і примусить розступитися море, щоб народ пройшов, а переслідувачі потонули. Тобто провідник неодмінно мусить явити народу диво.

Якби перемога дісталася Ющенку без Майдану, можливо, народ убачав би в ньому провідника не аж так серйозно: ну які дива можуть бути в наш час. Проте Майдан стався — і він був дивом. Він наочно заперечив твердження циніків про те, що в наш час дива не буває. І народ, зробивши Ющенка президентом, почав усерйоз очікувати від нього дива.

Важливі також об’єктивні обставини — стартові умови президентства Ющенка. Це конституційна реформа, ухвалена 8 грудня 2004 року в рамках політичного компромісу, який відкрив шлях до третього туру президентських виборів, і наявність широкого кола політичних сил, які зробили внесок у перемогу Ющенка, а тому після його інавгурації претендували на політичні дивіденди.

Конституційна реформа дуже вкоротила президентські повноваження Ющенка, щоправда, не одразу, а з 1 січня 2006 року (майже через рік після інавгурації). Зокрема право формувати уряд переходило від президента до владної парламентської коаліції. Теоретично Ющенко міг би після інавгурації спробувати в той чи той спосіб скасувати зміни до Конституції. Однак практично це унеможливлювали союзники Ющенка, передусім Юлія Тимошенко й Олександр Мороз, які мали власні партії з власними фракціями в парламенті. Для них конституційна реформа гарантувала їхню участь у розподілі керівних посад в уряді, міністерствах і відомствах, місцевих держадміністраціях.

За цих умов, коли народні очікування колосальні, а владні повноваження Ющенка геть обмежені, врятувати його рейтинг від катастрофічного падіння могли тільки якісь екстраординарні заходи. Тим часом у перші місяці після інавгурації Ющенка в його оточенні панували зовсім інші, необґрунтовано оптимістичні настрої. Мовляв, Майдан довів, що народ дуже сильно любить Ющенка, тому немає жодних сумнівів, що Ющенко буде президентом дві каденції, отже, всі в цій країні мусять підкоритися нам, бо повинні розуміти, що ми взяли владу всерйоз і надовго — щонайменше на десять років…

Наслідки цієї самозакоханості проявилися в результатах виборів до Верховної Ради 26 березня 2006 року. Пропрезидентський блок «Наша Україна» посів лише третє місце (після Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко), отримавши 13,95 % голосів і 81 мандат із 450. Ще більшим психологічним ударом для команди Ющенка стала зрада союзника по коаліції, лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза, який заради посади спікера розвалив «помаранчеву» коаліцію і привів свою Соцпартію в коаліцію з ворогами Майдану — «регіоналами» й комуністами. Янукович отримав крісло прем’єра і став впливовішим центром тяжіння, ніж Ющенко. Після цього про десять років президентства Ющенка вже не говорив ніхто.

Вплив Ющенка і його команди дещо зміцнився, коли вони після кількох невдалих спроб ­усе-таки добилися позачергових парламентських виборів. Та найбільшу вигоду від цих виборів, які відбулися 30 вересня 2007 року, здобула головна