Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

конкурентка Ющенка на «помаранчевому» електоральному полі Юлія Тимошенко. Блок Юлії Тимошенко наростив свою електоральну підтримку від 22,29 % до 30,72 % і кількість мандатів від 129 до 156. Пропрезидентський блок, хоч і виступив під розширеною назвою «Наша Україна — Народна самооборона», знову став лише третім: 14,16 % голосів і 72 мандати, що на 0,2 % голосів більше, але на 9 мандатів менше, ніж отримала «Наша Україна» 26 березня 2006 року.

Мабуть, усі пам’ятають сумний фінал цієї історії. На президентських виборах 17 січня 2010 року Віктор Ющенко посів лише п’яте місце, отримавши 5,45 % голосів, тобто майже удесятеро менше, ніж у день свого тріумфу 26 грудня 2004-го. Звісно, можна багато говорити про те, як зраджували Ющенка ті, з ким він разом стояв на сцені Майдану. І можна довго перераховувати конкретні помилки самого Ющенка та його оточення. Однак треба говорити й про інше — про фатальне значення для політичної долі Ющенка грубої невідповідності між його надзвичайною роллю провідника нації, на яку його «коронував» Майдан, і його буденними діями, а частіше просто бездіяльністю на посаді президента.

Нагадаємо, як сам Ющенко оцінював свої дії на цій посаді. Наприкінці 2014-го, через десять років після третього туру 2004 року, Ющенко дав велике інтерв’ю «Українській правді», у якому заявив, зокрема:

Я зараз буду нескромним. Я до сьогоднішнього дня глибоко переконаний, що Україні потрібний політичний курс президента Ющенка. В самому широкому значенні цього слова. Я не підписав жодної угоди, за яку мені соромно як президенту. Я не підписував зрадницьку газову угоду, я не здавав Крим, я не здавав Східний Донбас. Я по відношенню до своєї нації був чесним, мені здається, був професійним, і я ні про що не жалкую230.

Око чіпляється за фрази «не здавав Крим», «не здавав Східний Донбас». По-перше, легко не здавати, коли в тебе не відбирають. І нечесно звинувачувати тих, у кого підступний злочинець відібрав брутальною силою, буцімто вони «здали». По-друге, слова «я не здавав» викликають запитання «А що зробив президент Ющенко, щоб зменшити можливості для Путіна захопити Крим і Східний Донбас?». Це запитання тим доречніше, що Ющенко в інтерв’ю чомусь оминув цю тему, хоча багато розповідав про свій політичний курс і свої досягнення на посаді президента.

Тому дещо нагадаємо ми. Захоплення Криму і Донбасу Путін і його спільники готували не один рік. База для інспірування масових сепаратистських рухів почала формуватися там одразу після Помаранчевої революції. Саме в Криму і на Донбасі, на відміну від інших південних і східних регіонів, було створено розгалужену мережу сепаратистських структур, як політичних, так і парамілітарних. Вони почали активно проявляти себе ще за президентства Ющенка.

Особливо врізалося в пам’ять, як Ющенко «не здавав Крим» під час спроб російської п’ятої колони на півострові завадити багатонаціональним військовим навчанням «Сі Бриз» (Sea Breeze), співорганізаторами яких виступали Україна і США. Перша така спроба завершилася зривом навчань, запланованих на 17 червня 2006 року. Американських військовослужбовців, які прибули в Крим, зустріли акціями протесту радикальних проросійських сил. Урешті-решт вони мусили повертатися, так і не почавши навчання, бо новообрана Верховна Рада не спромоглася вчасно розглянути питання про допуск іноземних військових формувань на територію України для участі в «Сі Бриз».

Кількасот антинатовських блокувальників зірвали заплановані міжнародні навчання і в такий спосіб позбавили Україну обіцяного приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (Membership Action Plan). Тривала робота численних фахівців із МЗС, Міноборони, Кабміну, місії України при НАТО і, звичайно, самого Ющенка зазнала фіаско. У підсумку черговий саміт НАТО, який пройшов у Ризі в листопаді 2006-го, для України став просто безрезультатним231.

Зазначимо, що такі шанси випадають не щороку. І Плану дій щодо членства в НАТО Україна не отримала досі.

У 2007 році навчання «Сі Бриз» відбулися 7–22 липня. Тоді ж таки радикальні проросійські сили Криму біля озера Донузлав, де було розташовано Південну військово-­морську базу ВМС України, започаткували протестний табір «Крим — антиНАТО — Донузлав» і відтоді проводили його щороку.

Під час наступних навчань «Сі Бриз» 14–28 липня 2008 року протестувальникам вдалося зіпсувати розгортання навчань на Донузлаві 24 липня. Опоненти навіть на якийсь час захопили три бронетранспортери української морської піхоти. «Сьогоднішня жалюгідна висадка десанту на західному березі Криму не вдалася, тому що ми їх зустріли там, як у Сталінградському казані, — недоброзичливим настроєм, вимогою покинути цю територію», — хвалився тодішній лідер кримських комуністів Леонід Грач232.

Наступного року чергові навчання «Сі Бриз» узагалі не проводилися. Причина — Верховна Рада не дала дозволу233, а цьому, своєю чергою, неабияк посприяла щорічна антинатовська істерія в Криму. Пізніше, в березні 2017-го, Грач в інтерв’ю російському сайту «Медуза» зробив дуже цікаві зізнання про свої зв’язки з Миколою Патрушевим, який до 12 травня 2008 року був директором Федеральної служби безпеки РФ, а потім пересів у крісло секретаря Ради безпеки РФ. Ось дослівно відповідний фрагмент інтерв’ю:

— До 2014 року Росія брала участь у кримському політичному житті?

— Звичайно. Без Москви ми не виграли б Донузлав. Там ми, по суті, заарештували висадку американсько-­українського десанту і поставили йому умову — піти. Це був 2008 рік. Звичайно, ми не були б такими потужними поодинці.

— І хто вам тоді допоміг?

— Патрушев Микола Платонович. Сьогодні він секретар Ради безпеки, тоді він був директором ФСБ. Це єдина людина в Москві, хто не порожні розмови вів. Я мав доступ до багатьох і маю право давати оцінки. Микола Платонович єдиний, хто реально не тільки глибоко бачив розвиток подій, які призвели до того, до чого призвели, а й реально вніс свій особистий внесок у те, щоб ми могли тут повстати.

— Яким чином?

— Ну, є методи і форми, як-небудь пізніше [їх] назву.

— Тобто ви з ним зустрічалися?

— Звичайно. У Москві, [а також] із його представниками на Кубані. Дуже розумні, добрі, порядні генерали, які за матінку Росію стоять.

— А що він вам тоді радив? Грішми допомагав?

— Моя позиція — я вже тоді був народним депутатом Украї­ни — була широко відомою, я не сходив з екранів телевізорів. Я відкрито сповідував проросійські настрої. Мало того, я їх і реалізував. Я вам хочу сказати: якби ось цю опозицію, яку я очолюю до сьогодні, не підтримав Микола Платонович, був би тут американський флот.

— Як він міг на відстані підтримувати? Що він конкретно робив?

— Як-небудь в іншому інтерв’ю розповім як. Міг він. Це людина справи, це людина мізкувата, людина розуміюча і людина державна, в найглибшому сенсі слова.

— А коли це почалося?

— У 2005-му.

— Після «помаранчевої революції»?

— Так.