Інна Романова - Мій випадковий чоловік, Інна Романова

Женя Климова

Сьогодні пройшло рівно 9 місяців нашого спільного проживання.

Насправді, все виявилося зовсім не так, як я очікувала.

Спочатку я категорично не хотіла жодних стосунків з Костею, потім навпаки спокушала і передбачала легку інтрижку, зараз же ...

Я хотіла всього - кохання, романтики, дружби і справжньої сім'ї. 

Але чоловікові, судячи з його поведінки, подобається ця наша дуже добра і затишна дружба, і мені не хочеться порушувати ту гармонію, що панує між нами.

Але ж помріяти не шкідливо ...

Від думок мене відволік дзвінок.

- Привіт, Женю, - голос матері звучав дивно, ніби вона плакала до цього.

- Мамо? Що трапилося?

- Татові стало різко погано і його знову відправляють за кордон, на цей раз їхати треба в Ізраїль, - мама намагалася говорити спокійно, але було чути, що переживає дуже.

- Мамо, а гроші є? - це було животрепетне питання для нашої родини, адже у нас не було відкладеного капіталу або високих зарплат - звичайна пересічна родина.

- Не переживай, залишилися ще з минулого разу і їх повинно вистачити, - заспокоїла мене мама.

- Так що з татом? Які прогнози?

- Ризику для життя немає, але треба ще одну операцію зробити - дренування. Тато в свідомості, ходить, посміхається, але аналізи дуже погані. Загалом, щоб не було різкого відторгнення нирки, треба їй допомогти і підтримати.

- Зрозуміла, а дзвонити йому можна? Він спокійно реагує на розмови про хворобу? - в минулу кризу тато дуже гостро переживав і ми намагалися не обговорювати цю тему з ним.

- Не варто, Женю, йому важко і соромно, що гроші дочка знайшла і що він не може фінансово тобі допомагати.

- Так-так, я розумію. Але ж ви до 18 років дбали про мене, тому я і виросла така самостійна і незалежна, - посміхнулася в слухавку, хоча почала знову переживати за батька.

- Женю, а коли в тебе канікули? - раптово поцікавилася мама.

- З наступного тижня сесія починається, потім тиждень перерви і літня практика. А що?

- Та нічого, вчися, донечко, - було видно, що маму щось гризе, і я не можу просто так попрощатися.

- Ма... Розповідай, що ще трапилося? - вона мовчала, довго так, але потім все ж повідала.

- Ще бабуся захворіла, зараз в лікарні з пневмонією. Наша сусідка буде за нею доглядати, коли я поїду з татом в Ізраїль, ми вже домовилися і я їй заплатила. Але ось хлопчиків ні з ким залишити. Хотіла до тітки Люди, пам'ятаєш мою подругу, але вона у відрядженні, ще спробую з Галею зв'язатися, але сумніваюся, що вона погодиться взяти двох хлопчиків на тиждень. Я навіть думала з собою їх взяти, але це дуже дорого і я ж весь час з батьком буду, а інша країна... І вони одні цілий день в номері.

- Я приїду! Ми ж не можемо їх залишити самих, вони ще діти. - рішуче заявила я. Ну а що робити?

Сім'я важливіша за навчання, у нас зараз такий непростий період і ми повинні покладатися один на одного. А сесія ... Якось здам. Правда про стипендію доведеться забути, але нічого, буду на роботу ходити вечорами і у вихідні. Та й мені не треба багато, на їжу, конспекти і мінімум одягу.

- Женю, вибач нас, ми з батьком такі не самостійні виявляється... А як же ти сесію здаси? - мама була в розпачі через ситуацію, що склалася, їй було і прикро, і соромно, і все разом... Бідна моя матуся!

- Все буде добре! Я тоді завтра приїду, ви коли вилітаєте?

- Завтра і вилітаємо опівночі.

- Тоді готуйся і не думай про братів, я про них подбаю.

Я сиділа в вітальні з вимкненим світлом і думала, як правильно вчинити з сесією - частину можна попросити поставити автоматом, а частина буде «не з’явилася» і автоматично на перездачу. Так старалася на підвищену стипендію...

Ну нічого, це дрібниці життя, насправді. Здоров'я і життя важливіше за будь-які стипендії.

- Женю, ти чому сидиш в темряві? - з ванної вийшов мій дорогоцінний чоловік.

У мене рефлекторно виникло бажання поділитися з ним своїми переживаннями - за тата, за бабусю, за свою сесію... 

Але він же не сорочка, в яку можна кожного разу плакати? Треба бути сильною і незалежною, через три місяці наша казка закінчиться...

- Розкажи, будь ласка, - він сів поруч, взяв мене за руку і заглянув в очі, в них я побачила бажання допомогти, підтримку і захист. Таким він рідним мені став, цей Костомаров.

- Завтра їду додому, татові знову погано, летять до Ізраїлю на чергову операцію, а хлопчиків ні з ким залишити. І бабуся ще в додачу захворіла. Так що я залишуся вдома з братами, - я намагалася, щоб мій голос звучав спокійно і впевнено, але виходило не дуже, якщо чесно...

- А хіба у тебе з понеділка не починається сесія?

- Ну так, починається. А що поробиш? Нічого, потім перездам.

- Так давай їх сюди заберемо, нехай у нас поживуть. Ми погодинну няньку знайдемо, що там тобі на іспит - пара годин і вдома, - таке просте рішення запропонував Костя.