Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

камізельці. З кишеньки на животі звисав срібний ланцюжок годинника. Його риб’ячі очі окинули теплим зором велику громаду майбутніх клієнтів, що збилися перед дверима, і на обличчі розквітла усмішка. Він спустився зі східців, і всі побачили рожеву стьожку впоперек дверей.

– Прошу! – патетично проголосив чоловічок і в одну мить вирішив подальшу долю пана Суслика, вручивши йому ножиці.

Суслик спочатку отетерів, очі його забігали, мов сполохані вовченята, а лівий вус засмикався, і якби хтось не підштовхнув, то ледве чи потяглася б його рука до тих фатальних ножиць, якими мав перетяти гордіїв вузол своїх вагань і сумнівів.

Стрічка опала, а за спиною в Суслика пролунали бурхливі оплески. Урочистість, з якою шинкар ушанував народження нової кнайпи, в одну мить прихилила до нього серця пиволюбів. Усередині їх привітав напис великими чорними літерами «Ласкаво просимо!», трохи нижче красувався ще один: «Пиво з піною зніме втому як рукою».

Народ повсідався за столи, а чоловічок, зайнявши своє місце за шинквасом, зодяг білого халата і виголосив:

– Шановні станіславівці! Від усього серця вітаю вас у цій затишній господі!

Тут він зробив паузу, даючи знати, що чекає оплесків. Потім рішучим жестом, який більше личив би президенту острова Мартініка, наче припечатав ті оплески долонею до протилежної стіни й продовжив:

– Моє ім’я – Соломон Ціттербакен!

Ні, не так. Це було ось як:

– Моє! Ім’я!! Соломон!!! Ціттерррбакккеннн!!!!

Довге носове «н» звилося до стелі й розігнало мух, потім спало на голови слухачів і начеб придушило їх, бо кожен чомусь враз увібрав голову в плечі й застріляв очима. Насолодившись ефектом, Соломон усміхнувся і вклонився:

– Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Станіславові. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині – пиво, яке для вас постачатиму… НЕ СТАНІСЛАВІВСЬКЕ! Ура!!!

Станіславівці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.

– Це пиво возитимуть просто з Калуша!

Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.

З того знаменного дня «Пиво-води» з тріюмфом увійшло в життя станіславівців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» – так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав:

– Вам подадуть! – і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи:

– Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі.

А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: – Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі – з-під старої баби соки!

Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» – зник за рогом.

Отож принц наблизився до пивної, де на моріжку сиділи Дзюник, Мицьо і пан Цєпа-Кульчицький. Перед ними стояли кухлі з пивом, а на розстеленій газеті червоніли раки.

– Скажіть, будь ласка, де тут живе Марта? – спитав принц.

– Оно її хата, – вказав рукою Дзюник.

Незнайомець подякував і хотів уже було йти, але чоловіки зацікавилися не на жарт.

– А ви хто їй будете?

– Знайомий… От приїхав до неї.

– Звідки?

– Здалеку. З Італії.

– З самої Італії?

– Так.

Тут з’явився Суслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:

– Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.

А пан Суслик:

– То що – твій колєга? – спитав у Дзюника.

– Він до Марти з Італії приїхав.

– Ну да! – І погляд Суслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Суслик прискалив око і так єхидно:

– Хе-х…

Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.

– Та я що? Я нічо.

Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і рака, тримаючи за клешню лише двома пальцями, а решту розчепіривши, наче манірна панночка, бо пан Цєпа-Кульчицький був з неабиякого роду, один його пращур колись врятував Відень від турків і відкрив першу в Європі каварню. Суслик на це тільки плечима стенав: «По-одума-єш – каварню! Якби він першу бочку пива притарабанив до Європи – о, це було б чим сі гонорувати! А то – кава, пхе».

– У вас там раків їдять? – спитав Дзнюник.

– У них там більше крабів їдять, – встряв Суслик. – Таке – на павука подібне.

Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Суслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?… Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?

– А ви той… не її брат?

– Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, – шипить Дзюник. – Іди-но ще пива принеси.

За хвилю Суслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.

– Італійській делегації – гіп-гіп ура! – рокоче Соломон.

Суслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:

– Я – Мицьо, х-хе.

Тоді й інші назвали себе.

– Дзюник, – незвичним для себе басом.

– Пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг, – з легким укліном.

– А я тойво… пан Суслик, – і, скосивши око на Цєпу: – Так само до ваших послуг.

– Соломон Ціттербакен, служитель храму.

– Дуже приємно, – відказав принц. – Антось.

– Як-як? – вирвалося в Суслика.

– Суслик! – не втерпів Дзюник. – Перестань їрундою займатися.

– А я що? Я нічо. Але от вони й балакають по-нашому, і звати їх Антось.

– Та мене, бачте, до Італії війна занесла. Був я в концтаборі, потому трохи партизанив. А як перебило мені ноги…

– Чи ти ба! – встряв пан Суслик. – Ви помагали італійцям, а я воював з ними. В шіснайцятім році в Альбанії. Що там люду загибло – страх божий! Нас італійці замкнули в горах. В долині весна, а ми в снігах. А вдягнені зовсім не як для зими. Мерзнемо, з голоду пухнемо, але сі тримаєм. Коби хто спитав, за що такі