Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

і тицьнув їм перед очі червону книжечку. Старший надпив з пляшки молоко і сказав, показуючи рукою на пам’ятник:

– Я вам от що скажу: лягайте, куме, собі коло свого пана та й відпічніть. Зараз приїде машина і вивезе вас на сміттярку.

– Ну, ладно. Ми єщьо встрєтімся, – блиснув очима чоловік, бачачи, що довкола вже збирається натовп.

І тут почалося таке, чого я забути не можу. Чоловік хотів пройти крізь тлум, але той став стіною і не пустив. Запанувала похмура мовчанка.

– В чьом дєло?! Што такоє?! Дорогу!

Але дороги ніхто не давав. Натомість з’явилося ледь чутне гудіння, воно поволі наростало і наростало, й ось уже вся маса народу – а з усіх боків усе напливали і напливали, – уся ця маса загула водночас.

Я стояв на пам’ятникові, і мені було добре видно всю двірцеву площу. Я бачив, як люди надбігали з автобусів – автобуси вмить порожніли, з довколишніх магазинів, навіть ґаздині, що торгували соняхами, квітами і городиною, приставали до натовпу. А потім, гаразд і не розпитавши, в чому справа, складали дудочкою вуста і натхненно гуділи. Що в цім гудінні такого було? Чим воно їхні душі єднало? Куди кликало?

Чоловік тим часом смикався то в один, то в другий бік, але в передніх рядах стояв міцний мур з випнутими грудьми. Цей мур стояв у всі віки. І вистояв.

Бабуся тримала мене за руку й мовчала. По її обличчю текли сльози.

Зате гудів я. За нас обох. І за мого загиблого вуйка. І за хворого діда, який недавно повернувся з в’язниці й приніс мені грудочку тюремного цукру «від зайчика».

Але це тепер я знаю, за що гудів, бо тоді, звісно, я мало що розумів. Просто мені це гудіння подобалося. Воно робило мене дорослим.

– Бабусю, і ви гудіть! І ви…

А вона витирала сльози кінчиком білої хустинки і крізь сльози всміхалася.

Над’їхала міліцейська машина, і з підсилювача залунав наказ розійтися. Люди загули ще голосніше. Міліція з усіх сторін просочувалася в натовп і розпихала. Ніхто опору не чинив. Усі поводили себе цілком спокійно, мов і не до них стосувалось. А гудіння пливло над вокзалом, а народ прибував і прибував.

– Бабцю, хочу пісю, – сказав я, переступаючи з ноги на ногу.

Бабця не чула. Треба було не знати, як кричати, щоб тебе хто-небудь почув серед цього гамору.

І тоді я не витримав і вцюнявся. Спочатку потекло мені по голих ногах, бо я був у коротких штанцях, а потім розтеклося по пам’ятникові. Темна пляма розросталася на очах. Почувся регіт. Десятки рук показували на мене. Бабця глянула – й пополотніла. Схопила мене в оберемок і понесла просто на тлум.

Довкола лунав голосний сміх впереміш з гудінням, але сміх поволі перемагав. Народ розступався, даючи нам дорогу. Одні одним переказували подію, радісні руки тяглися до мене, поплескували, гладили, тицяли цукерки. Я плакав і сміявся. Хтось кинув мені за пазуху пачку печива. Гудіння помітно гасло, переходячи в невиразний шум. Коли ми вибралися з тлуму, я побачив того чоловіка, що сварився на мене. Виявляється, він ішов слід у слід за нами, і на нього ніхто й уваги не звертав.

– Ах ти, бешкетнику! – насварилася бабуся. – Ти що наробив, га? Такий великий хлопець.

Але очі її іскрилися сміхом.

За кілька хвилин, поки ми чекали на автобус, люди розсоталися, і небавом, крім робітників, нікого в скверику не лишилось. Я вчинив те, чого не зумів добитися цілий загін міліції.

Тим часом принц сів у автобус і приїхав на нашу Софіївку. Роззирнувшись, побачив біля пивниці на моріжку кількох чоловіків і попрямував до них.

Але як я можу не розповісти вам про ту пивну?

Так от, була в нас на Софіївці одна стара халабуда, яку довго не могли ніяк до чогось пристосувати. Врешті-решт вирішили торгувати пивом. Халабуду підправили, залатали, завезли дерев’яні столики, поставили шинквас, а над дверима прибили вивіску «Пиво-води».

Усі з зацікавленням спостерігали за впровадженням в дію цього культурного закладу. Єдиною людиною, яка жодного разу, поки реставрували халабуду, навіть оком у її бік не повела, був Діонизій, по-простому Дизьо Грубас, що торгував неподалік у чайній. У його закладі, крім чаю, яким тут ніколи й не пахло, було дуже багато різноманітних напоїв, але пиво якраз з’являлося дуже рідко. Поява конкурента вивела Діонизія з рівноваги, він увесь наливався жовчю, а густі сиві бурці, здавалося, ось-ось спалахнуть від полум’я, що пашіло на червоних щоках.

В чайній останнім часом тільки й точилося розмов, що про нову забігайлівку, і вже виразно було видно, як клієнти поділяються на два ворожих табори. До першого належали старі ветерани чайної, а до другого – новоспечені патріоти пива. Останніх підтримувала і вся жіноча половина Станіславова, яка давно вже охрестила чайну «жіночими слізьми».

В останні дні незалежності чайна виглядала всередині дуже дивно: одна половина столів була зсунута вліво, а друга – вправо, посередині ж з’явився вільний плац, по якому походжав пан Суслик. Він так і не вирішив, до кого пристати, і гуляв посеред чайної, водночас підтримуючи розмови і на тім, і на тім боці. Видно, Дизьові те діяло на нерви, і він гукав:

– Пане Суслик, а може, вам поставити персонального стола?

– Та нє, я тільки на хвильку.

Час від часу його хтось підкликав і вгощав чарчиною, та тільки-но він її випивав, як у цей мент вже гукали з протилежного боку і теж підсовували крапельку. Непомітно для себе Суслик опинявся в центрі боротьби двох партій, кожна з яких намагалася його переманити у своє лоно. Завершувалися ці маневри поміж столами тим, що якась капосна чарка врешті вибивала підлогу з-під Суслика, і той гепався, задерши ноги, посеред чайної.

Починався апогей холодної війни – представники обох таборів кидалися до розпластаного тіла пана Суслика і зчиняли неймовірну суперечку, кому його нести додому. Кожна сторона висовувала свої аргументи, щоб довести якщо не приналежність, то хоча б симпатії Суслика до власного табору. Чайна гуділа від гармидеру, а наш герой, наче той міфічний Гектор під мурами Трої, лежав собі, блаженно заплющившись, і смачно похрюкував.

Нарешті траскають двері, й у клубах диму і винних запахів, у густому роїнні слів з’являється законна власниця місцевого Гектора. Граційним порухом ліктів пані Сусликова звільняє місце і, голосно крекнувши чи то від утіхи, що її добро ще дихає, чи тому, щоб не думали, ніби їй дуже легко в житті, закидає п’яненьке яблуко розбрату на кремезний карк і залишає чайну.

А противники розходяться по таборах і замовляють ще по чарці.

Нарешті надійшов той історичний день, коли привітно розкрилися двері закладу «Пиво-води» й на порозі з’явився маленький рудий чоловічок у картатій