Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Скільки пе­реміни­ло­ся, відко­ли він пішов, і скільки пе­реміниться ще відте­пер! Навіть і та зем­ли­ця, від якої бу­ли всі за­лежні, відчує йо­го неп­ри­сутність. А те­пер до то­го всього ще страх, що він утікне,- се бу­ло вже най­ст­рашніше.

Він ба­чив йо­го злов­ле­но­го, розстріля­но­го пе­ред со­бою, бо се чув він ще давніше від ко­гось, здається, від Пет­ра, що де­зер­тирів розстрілю­ють… Він на­дав своєму го­ло­сові рівно­го й твер­до­го зву­ку й по­чав на­но­во:

- Воно вже так є! Але ти, син­ку, то­го не ро­би! Най те­бе бог бо­ро­нить, щоб ти се зро­бив! Ти ж який­сь хло­пець, син ґазди, але то най не прис­ту­пає до те­бе. Не втікай! Смійся! Все ми­не! Не ро­би то­го, син­ку! Знай, та­то й ма­ма ли­шуться, та хіба бу­дуть ти­ми стеж­ка­ми хо­ди­ти, що ти ни­ми хо­див, бо яку пам'ятку ли­шиш по собі, як утікнеш? Бу­деш та­та но­ча­ми відвіду­ва­ти, як по­мерші, що та­кож но­ча­ми хо­дять? Син­ку, не на те те­бе твоя мам­ка го­ду­ва­ла, аби чужі ко­ло те­бе ту­ли­ли­ся!

Я бу­ду до те­бе при­хо­ди­ти, Ми­хай­ле, як змо­жу час­то! - тяг­нув далі, потіша­ючи.- Досі не міг я так час­то при­хо­ди­ти, ро­бо­та при­ко­ву­ва­ла до ха­ти, але відте­пер бу­ду що­неділі в те­бе. Ско­ро по півночі, вста­ну й піду. Що­неділі, ка­жу. А тут, - тяг­нув дальше й пе­реб­рав го­лос, не­на­че пе­ред ним сиділо ма­ле хлоп'я, яке обо­жав не­ви­мов­ною лю­бов'ю, - тут післа­ли тобі мам­ка їстки…

Він си­лу­вав­ся розв'яза­ти клу­но­чок своїми гру­би­ми мо­зо­лис­ти­ми пальця­ми й роз­ло­жи­ти при­не­се­не пе­ред ним. Се йо­му не ду­же вда­ва­ло­ся. Йо­го ру­ки дри­жа­ли, а пальці не скла­да­ли­ся до розв'язан­ня вуз­ла.

Врешті, розв'язав і роз­ло­жив усе.

По лиці хлоп­ця пе­ребіг усміх, як по­ба­чив роз­ло­же­не їдло від ма­тері. Йо­му зда­ва­ло­ся, що ма­ти са­ма стоїть при нім у білім руш­ни­ку і з жур­ли­вим ли­цем - і гля­дить на ньо­го. Тішив­ся в тій хвилі, мов ди­ти­на, і, по­ми­мо своїх силь­них пле­чей і пиш­ної фізич­ної си­ли, виг­ля­дав ду­же ди­тин­но.

- Се тобі мам­ка післа­ли! - пов­то­рив Івоніка, і крізь йо­го го­лос про­би­ла­ся, як пер­ше, преніжна, безг­ра­нич­на лю­бов. Івоніка сидів на землі ко­ло Ми­хай­ло­во­го ліжка; не хотів сіда­ти на ліжко.

«Я мо­жу й тут сидіти!» - мов­ляв скром­но, в дійсності бо­яв­ся усісти на постіль, щоб во­на чим-не­будь не зап­ля­ми­ла­ся і син за те не по­терпів ка­ри. Мо­ло­дий сидів на пос­телі, аби кам­ра­ти не висміяли, їв по­волі де­що з роз­ло­же­но­го їдла.

Говорили про матір, що не мог­ла по­ми­ри­ти­ся з йо­го неп­ри­сутністю.

- Я вже потішаю її, як мо­жу! - го­во­рив Івоніка.- Але во­на все нарікає, що їй без те­бе день - ніччю. Вліті при­ве­ду її до те­бе. Дасть гос­подь літа діжда­ти, то во­на роз­ве­се­литься!

Відтак пе­рей­шли не­замітно на інші гос­по­дарські спра­ви, і Ми­хай­ло спи­тав­ся, що чу­ти но­во­го в селі.

Нічого! Все здо­ро­во, все по-ста­ро­му, лиш оноді підпа­лив хтось но­ву сто­до­лу ба­га­ча Іфтелія, і при га­шенні вог­ню по­ма­гав і він, Івоніка; не мож­на чо­ловіка в не­щасті без по­мочі ос­та­ви­ти, бо сьогодні най­шло йо­го не­щас­тя, а за­вт­ра мо­же во­но до нього звер­ну­ти­ся. При тій на­годі ук­рав йо­му хтось дві цілко­ви­то нові ко­нов­ки, і ма­ти сва­ри­ла!

- Най на тім скінчиться, най вже на тім скінчиться і щось гіршо­го за со­бою не по­тя­гає! - потішав Ми­хай­ло.- Як бу­де­мо здо­рові, за­ро­би­мо більше, як дві ко­нов­ки в кухні.

Відтак спи­тав про ху­до­бу і про Са­ву.

- Сава пра­цює,- відповів Івоніка,- і я не мо­жу на нього нічо­го ка­за­ти! Не мо­жу ка­за­ти, що вже над­то над ро­бо­тою роз­па­дається; але він по­ма­гає мені всю­ди, де тре­ба. Оноді мо­ло­тив са­мий цілий день овес. Я обіцяв, що куп­лю йо­му чор­ний сер­дак. Він усе хо­че чор­но­го.

- А з Рахірою як?

Старий мах­нув ру­кою.

- Ти га­даєш, що ро­зум при­хо­дить чо­ловікові че­рез ніч, як він йо­го так дов­го не мав? Лиш ма­ма га­дає, що він при­хо­дить че­рез ніч! Я га­даю, що во­на нав­ку­читься йо­му. По­га­на, а до то­го, не має нічо­го й ліни­ва. Чо­го до­ро­биться чо­ловік із ліни­вою жінкою? Шко­да, аби свя­ту зем­лю топ­та­ла! Він сам з ча­сом те зміркує. Як візьметься по­ряд­но до праці, а з вес­ною бу­де її дос­та, то пе­ре­ко­нається, що чо­ловік без праці нічо­го не варт. Са­ма зем­ля нав­чить йо­го то­го. Во­на нав­чить йо­го, що Рахіра не для нього дівчи­на. Я йо­му по­ки що нічо­го не ка­жу. Див­лю­ся, що ро­бить, ку­ди йо­го тяг­не та як сте­лить собі до­ро­гу на пізніше. По­ки що я рад, що він не по­ки­дається ро­бо­ти.

- А ху­до­ба, та­ту? - пи­тав дальше хло­пець.- Мені сни­ла­ся не­дав­но на­ша ху­до­ба! Я десь ніби сто­яв ко­ло на­шої кер­ниці й ог­ля­дав се­бе. Ви сто­яли ко­ло ме­не, та­ту, а на­раз за­ри­ка­ла во­на так сум­но й так страш­но, що я ки­нув­ся до неї. Ко­ли увійшов я до стайні, див­люсь, а во­на так ко­рот­ко до жо­ло­ба прив'яза­на, що не мог­ла ляг­ти на зем­лю, ніби кли­ка­ла ме­не ри­кан­ням. Та­ту,- до­ки­нув, упо­ми­на­ючи,- ува­жай­те, аби Са­ва не прив'язу­вав на ніч волів за­ко­рот­ке. Я зло­вив йо­го раз на тім. Се бу­ло тоді, як ми вер­ну­ли­ся пізно вночі з яр­мар­ку на Пет­ра. Він прив'язав їх то­му так ко­рот­ко, аби не ля­га­ли спа­ти на зем­лю, не мас­ти­ли­ся, аби він не мав відтак ро­бо­ти ко­ло них. Бідна ху­до­би­на ог­ля­да­ла­ся, як скаліче­ний чо­ловік. Я був тоді та­кий лю­тий на нього, що ма­ло не вда­рив йо­го. Оноді, ка­жу, прис­ни­ло­ся мені ота­ке.

- Ти ду­мав, си­ну, про те, та й во­но ста­ло тобі в думці! - ус­по­ко­ював батько.- Я все увечір ход­жу до стайні та заг­ля­даю всю­ди; не спус­ка­юся ні в чім на нього. До­ки ме­не зем­ля но­сить, та до­ки див­лю­ся своїми очи­ма, та й до­ки я не каліка, не за­бу­ваю і про зер­ня ко­ло ха­ти.

Відтак роз­ка­зав си­нові, що пан хо­че пе­ре­нес­ти­ся до міста. По лиці хлоп­ця пе­ребігла лег­ка по­лумінь. Пе­ред йо­го ду­шею ста­ну­ла Ан­на та­кою, якою ба­чив її ос­танній раз ко­ло бра­ми. Ви­со­ка й ти­ха, з опу­ще­ни­ми ру­ка­ми й виг­ре­бу­щим пог­ля­дом.

«Що те­пер?» - крик­ну­ло в ньому щось роз­пуч­ли­во.

- Коли? - спи­тав зі здер­жа­ним відди­хом.

- Се ще не зна­ти на­пев­но! - відповів ста­рий.- Але як я був оноді у па­на й прий­шла бесіда на те, що во­ни пе­ре­се­ляться до міста, так пані жа­лу­ва­ла­ся, що їй бу­де тяж­ко зра­зу з чу­жою най­мич­кою, та пи­та­ла­ся, чи я не знаю якої доб­рої дівчи­ни, щоб її взя­ли із со­бою. От­же, пев­но, мо­же, за місяць-два пе­ре­се­ляться. Я якось не смію до­пи­ту­ва­ти­ся.

Михайло мов­чав.

Се бу­ло пер­ший