Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

та­кий сірий, мов сму­ток над зем­лею. Але враз із дни­ною ста­нув і Івоніка при тихій ка­сар­някій брамі.

Було щас­тя, що прий­шов. Так се відчув.

По-перше, син був хо­рий, а по-дру­ге, звірив­ся йо­му, гірко жа­лу­ючись, що хо­че де­зер­ти­ру­ва­ти. Не міг тут вит­ри­ма­ти. Дальше ні. Рад­ше волів утек­ти до Мол­да­ви або до Бес­са­рабії, волів не ба­чи­ти ні батька, ні ма­тері, не ба­чи­ти більше і сво­го се­ла, ніж терпіти тут тяжкі му­ки і зно­си­ти збит­ку­ван­ня. Не хо­че нічо­го більше, ли­ше геть і геть. Се доб­ре, що батько прий­шов, він день і ніч ду­мав об тім, аби батько прий­шов до нього, очіку­вав йо­го. Сла­ва бо­гу, що прий­шов…

Він пи­сав до­до­му лист, чи та­то не одер­жав то­го лис­та?

Ні!

А він ка­зав на­пи­са­ти лист. На­тис­кав, аби лист як­най­скор­ше відісла­но…

Кілька кра­пельок по­ту вис­ту­пи­ло на чолі батька. От­же, так річ ма­ла­ся. На тім усім бу­ло щось. На тім, що йо­го при­ве­ло сю­ди…

Він уже від тиж­ня хо­рий на гор­ло, - оповідав син дальше, - мельду­вав­ся [81] хо­рий, але лікар, що ог­ля­дав йо­го, ка­зав, що йо­му нічо­го не хи­бує і не­хай вер­тає на­зад до служ­би. А він і вер­нув. По правді ска­зав­ши, в шпи­талі ще чи не гірше, як у ка­сарні, та й, врешті, то йо­му, мо­же, і са­мо пе­рей­де, але но­га йо­го бо­лить. Має затісні че­ре­ви­ки, во­ни на­тис­ну­ли йо­му цілу ра­ну, і ли­ше бог знає, як гірко хо­дить він по вся­ких мар­шах та яка у нього но­га, ко­ли ски­не ве­чо­ром ті кай­да­ни.

А пе­ред кілько­ма дня­ми…- чи батько слу­хає?…

Слухає…

…Був би ма­ло що не пішов на два місяці до гарнізо­но­во­го ареш­ту. Ус­нув на варті… і йо­го ма­ло що не зло­ви­ли на тім. Але, бо­гу дя­ку­ва­ти, скінчи­ло­ся лиш на тім, що дістав кілька разів у ли­це. Він був та­кий втом­ле­ний і зму­че­ний; від хо­ро­би був та­кий, як по­ла­ма­ний, і так сон най­шов якось на нього, що він і сам не стя­мив­ся, ко­ли і як? А все мав на думці не всну­ти. А прецінь та­ки ус­нув на хвильку. Але пев­но не був би ус­нув. Аби­як не був би піддав­ся.

Чи та­то собі при­га­дує, аби він ко­ли за­си­пав ко­ло то­ва­ру в полі або ко­ли наг­ля­дав за роз­ло­же­ним хлібом на то­ку?

Ніколи…

Але се він так з біди й уто­ми… з бо­лю… йо­го но­га й те­пер ще ду­же бо­лить…

- Домніка при­мо­вить тобі бо­ляч­ку! - обізвав­ся батько, що сидів мовч­ки досі, спер­ши го­ло­ву на ру­ки. - Дай лиш який зна­чок від се­бе! За­раз як прий­ду до­до­му, зак­ли­чу її, і во­на відмо­вить її. Дай дрібку тво­го во­лос­ся!

Хлопець утяв тро­хи во­лос­ся, за­вив у шма­ти­ну і пе­ре­дав батькові. Відтак тяг­нув дальше:

- А ті мушт­ри! Все стрільбу ма­ти ко­ло се­бе й пе­ред со­бою! Мені так тяж­ко, та­ту, я не ви­дер­жу, я не ви­дер­жу!

Він схи­лив го­ло­ву гли­бо­ко вниз і по­чав пальця­ми ри­ти в во­лоссі. Відтак ска­зав ти­хо, здав­ле­ним го­ло­сом:

- Тату… я втікну…

Батькові підлізло во­лос­ся вго­ру.

- Ет, не го­во­ри та­ке, Ми­хай­ло! - відповів з уда­ва­ним спо­коєм, а ду­ша так і тремтіла в нього з жа­ху.- За­ме­ль­дуй­ся, що хо­чеш бу­ти горністом! - ра­див.

Деякі ро­зумні во­яки відрад­жу­ють від то­го. Ка­жуть, що се ще тяж­че і що май­же ніко­ли не мож­на діста­ти відпуст­ки, так що йо­му за хо­сен із то­го? Ка­за­ли, що му­сить при­вик­ну­ти. Але од­на дни­на по другій ми­нає, один тиж­день по другім сте­леться, а він не зви­кає тут і все од­на­ко­во. А вчо­ра лу­чи­ло­ся щось та­ке, чо­го він, відко­ли на світі, та­ко­го не ба­чив і не чув.

Один во­як мав кімна­ту, до якої і він на­ле­жав, ви­мес­ти і впо­ряд­ку­ва­ти. Всі ма­ли се, влас­ти­во, ро­би­ти ра­зом, але він зо­бов'язав­ся се сам зро­би­ти, і всі інші зго­ди­ли­ся на те. Він вимів кімна­ту, але сміття згор­нув на ку­пу й ли­шив у однім за­кут­ку. Прий­шов каш­тан, по­ба­чив се й ука­рав за те шар­жу. Кап­рал пімстив­ся, але на всіх пімстив­ся за се. Кри­чав, як звір, та гро­зив. Відтак вчи­нив ота­ке: ка­зав із то­го сміття про­тяг­ну­ти па­сем­ця на­ох­рест че­рез кімна­ту, ля­га­ти всім во­якам на зем­лю і язи­ка­ми з підло­ги ви­ли­за­ти сміття. Хто б не пос­лу­хав, той «по­ба­чив би».

Він і один гу­цул… одніський, з кот­рим то­ва­ри­шу­вав тут, не хотіли сього вчи­ни­ти й - ви­ди­те, та­ту, яка в ме­не за­пух­ла ліва що­ка? То він мені її своїм ку­ла­ком так спра­вив… а вкінці ми му­си­ли-та­ки сміття ви­ли­за­ти. Я ще й до­нині си­тий!

Старий чо­ловік не ска­зав нічо­го. Він став ли­ше о один відтінок на лиці темнішим, щось мов сльоза заб­лис­ла в йо­го доб­рих синіх очах, а го­ло­ва по­ча­ла не­замітно тряс­ти­ся. Але він мов­чав. Глядів хвильку німо в зем­лю і відітхнув сильно.

Перший раз у житті заг­ра­ло обу­рен­ня з не­ви­мов­ною си­лою в ньому, май­же відібра­ло йо­му можність га­му­ва­ти се­бе. Все зня­ло­ся в йо­го душі до пімсти. Йо­го ди­ти­ну, над якою дри­жав так, тіло і кров йо­го, суть жит­тя йо­го,- над ним так збит­ку­ва­ти­ся? Хто мав пра­во до то­го? Хто мав та­ке пра­во? Був би тут вже вго­лос рев­нув, та­кий був обу­ре­ний, так за­боліло йо­го сер­це за ди­ти­ною. Йо­го сильні, залізні ру­ки, чорні та тверді, за­во­ру­ши­ли­ся не­замітно…

Се три­ва­ло хви­ли­ну, але відтак зга­дав про за­ду­ма­ну вте­чу си­на і, мов по­бо­ре­ний, спус­тив го­ло­ву вниз. Ма­буть, якесь не­ви­ди­ме по­лум'я гра­ло геть під йо­го во­лос­сям на чолі під шкірою, бо там усе ста­ва­ло йо­му га­ря­че, ко­ли зга­дав оце. Що зна­чи­ло оце все про­ти втечі?…

Він, не­на­че про­ковт­нув усі роз­бур­хані у нім по­чу­ван­ня й дум­ки і ска­зав дри­жа­чим го­ло­сом:

- Се вже так бу­ває, Ми­хай­ле, бу­ває так! Усе бу­ло так, що не­щас­тя ніко­ли не при­хо­дить са­мо, ще як і мій батько жи­ли, але що ро­би­ти? Все має свій час - доб­ре і ли­хе. Тобі ще не од­но прий­деться стерпіти, та ти вже тер­пи! Га­даєш, мені лег­ко? Мамі? Від ран­ня до ве­чо­ра топ­че­мо зем­лю та й зга­дуємо те­бе, але й се скінчиться. Ти зга­дай ли­ше, як­би ти був, не дай гос­по­ди, калікою. Сліпий або пе­ре­ла­ма­ний, або як­би втра­тив та­та та ма­му… а так… ти ще мо­ло­дий і здо­ро­вий… маєш та­та й ма­му… і слу­жиш ціса­реві… се… го­нор…

При тім слові йо­му го­лос ур­вав­ся. Він не вмів бре­ха­ти. Він го­во­рив про честь, а дри­жав ще пе­ред хви­лею за тяж­ку зне­ва­гу си­на. Йо­му кра­яло­ся сер­це за си­на. Скільки терпіння стоїла йо­го та честь, і з яки­ми жерт­ва­ми бу­ла во­на спо­лу­че­на,